Полліанна

Портер Элинор

— Нагадати? Про що? — роздратовано вигукнув чоловік.

— Гм… проте, як вона вчила грати інших — узяти хоча б місіс Сноу чи інших… про те, як казала їм, що треба робити, щоб радіти. Та наше бідолашне ягнятко тільки те й робить, що плаче, і каже, що це зовсім не те. Каже, що легше сказати інваліду, чому він може радіти, аніж самій бути інвалідом і намагатися чомусь радіти. А ще каже, що постійно говорить собі, яка вона рада, що інші люди можуть ходити, але при цьому тільки й думає проте, що сама ніколи вже цього не зможе!

Ненсі

замовкла. Містер Пендлтон нічого не відповідав, лише сидів, безсило прикривши очі рукою.

— А тоді я спробувала нагадати їй про те, що грати в радість, коли тобі тяжко, ще приємніше, — сумно мовила Ненсі. — Та Полліанна сказала, що важко радіти, коли тобі справді важко. Ах, мені вже треба йти, — раптом згадала служниця.

Коло дверей вона, втім, затрималася й несміливо запитала:

— Чи можу я сказати міс Полліанні, що ви бачилися з Джиммі Біном, сер?

— Не знаю, як ти збираєшся про це говорити, якщо я з ним не бачився, — роздратовано зауважив містер Пендлтон. — А що таке?

— Та нічого, сер, тільки розумієте, нашу дівчинку це дуже гризе. Ну, те, що тепер вона не зможе сама привести його до вас. Полліанна казала, що вже якось приводила його до вас, і їй тоді здалося, що він проявив себе не з кращого боку. І тепер вона боїться, що ви вважатимете його поганою «присутністю дитини»… Чесно кажучи, це я не зовсім розумію, та, може, ви знаєте, у чім тут річ.

— Так, я знаю, що це означає.

— А, ну тоді добре, сер. Просто дуже вже їй хотілося ще раз привести його до вас, щоб ви побачили, яка ж це гарна «присутність дитини». А тепер… тепер вона не зможе — і все через отой клятий автомобіль! Вибачте, сер, і до побачення! — і Ненсі поспіхом вийшла з кімнати.

Вже дуже скоро усі мешканці Белдінґсвіля дізналися: нью-йоркський лікар вважає, що Полліанна Віттієр більше ніколи не зможе ходити. Ніщо й ніколи так не об'єднувало всіх, хто жив у місті. Практично кожен із них хоч раз та й бачив приємне личко у ластовинні, на якому постійно сяяла радісна посмішка, та майже всі були посвячені у гру Полліанни. Тільки подумати — вони більше ніколи не побачать цю усміхнену дівчинку на вулицях, і цей голосок ніколи не підказуватиме, чому радіти! Це здавалося просто неможливим, жахливим, у це не хотілося вірити!

Жінки говорили про це на кухнях та у вітальнях, надворі та через паркан, і не соромилися своїх сліз. На вулицях, у кав'ярнях та магазинах про це говорили й чоловіки, і дехто з них також плакав. А коли ж усі почули розповідь Ненсі про те, як побивається Полліанна через те, що не може радіти, співчуття стало ще більше.

І, як часто трапляється в таких випадках, багатьом друзям Полліанни одночасно сяйнула чудова думка. На превеликий подив господині Гаррінґтонського маєтку, довелося цілісінькими днями приймати візити різних людей. Декого вона знала, а декого ні; щодня приходили і чоловіки, і жінки, і навіть діти. Міс Поллі раніше навіть не припускала, що в її небоги може бути стільки знайомих.

Дехто

з них заходив, щоб присісти, — хоча б на п'ять-десять хвилин. Дехто несміливо переступав з ноги на ногу на ґанку, мнучи в руках капелюха (якщо це був чоловік) чи сумочку (якщо приходила жінка). Хтось приносив книгу, букет квітів або щось смачненьке, щоб хоч трохи розрадити дівчинку. Були й такі, що відкрито плакали. А деякі відверталися і спеціально голосно сякалися, щоб ніхто не помітив їхніх сліз… Та всі вони схвильовано допитувалися, як почувалася бідолашна маленька дівчинка, і всі до єдиного хотіли щось їй передати. Через ці прохання міс Поллі почувалася спантеличеною.

Першим прийшов містер Джон Пендлтон. Цього разу він уже був без милиць.

— Думаю, мені не варто говорити, наскільки я приголомшений, — одразу ж почав він. — Невже нічого не можна вдіяти?

— Ми постійно щось робимо, — у розпачі махнула рукою міс Поллі, — лікар Мід виписав спеціальні ліки та вправи, які могли б допомогти, а лікар Воррен стежить за тим, щоб усе це виконувалося. Але… лікар Мід практично не лишив нам надії.

Раптом містер Пендлтон рвучко підвівся і пішов до виходу, незважаючи на те, що він щойно прийшов. Він дуже зблід, а його губи склалися в тонку гостру лінію. Міс Поллі вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, чому він не може більше лишатися в її присутності. Біля виходу чоловік раптом озирнувся:

— Я хотів би, щоб Полліанні дещо переказали, — мовив він. — Скажіть їй, що я бачився з Джиммі Біном і тепер хочу, щоб він жив зі мною. А ще скажіть, що я гадаю, її це потішить. Швидше за все, я його всиновлю.

На якусь мить міс Поллі забула про свої манери і стриманість.

— Ви всиновите Джиммі Біна? — видихнула вона.

— Так, і думаю, Полліанна зрозуміє, чому я це зроблю, — підняв підборіддя містер Пендлтон. — Ви тільки перекажіть їй, що вона може цьому радіти.

— Звісно, звісно, — пролепетала міс Поллі.

— Дякую, — вклонився містер Пендлтон і вийшов надвір.

Міс Поллі застигла посеред вітальні. Вона навіть не знала, що думати чи казати, настільки була здивована, і тільки мовчки дивилася йому услід. Вона не йняла віри власним вухам. Джон Пендлтон хоче всиновити Джиммі Біна? Джон Пендлтон — багатий і незалежний самітник, якого всі здавна вважали скупим самозакоханим егоїстом, хоче всиновити хлопчика — і якого хлопчика!

Нарешті міс Поллі змусила себе відірвати погляд від дверей, через які щойно вийшов гість, і пішла нагору до кімнати небоги.

— Полліанно, щойно приходив містер Пендлтон і просив дещо тобі переказати. Він узяв до себе Джиммі Біна і гадає, що ти будеш рада це чути.

На засмученому личку Полліанни враз засяяла посмішка.

— Рада? О, яка ж я рада! Тітонько Поллі, я ж так хотіла знайти дім для Джиммі, а будинок містера Пендлтона такий чудовий! Та й за містера Пендлтона я рада, бо тепер у нього буде присутність дитини!