Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Хлопці безцільно тинялися по печері, не знаючи, з чого почати день. Асо, як завжди, був мовчазний. Адже він за все своє коротке життя виконував лише те, що йому доручали. А як віддавати накази і що наказувати — він не знав. Нові обов’язки були для пастуха справжнім тягарем, і він дуже хотів їх позбутися…
Гагік розумів становище Асо. «Ні, — думав він, — якої б високої думки про себе не був Ашот, все ж у нього є здібності організатора. Ми його провчили, і тепер можна було б…» Пошептавшись з товаришами й заручившись їх згодою, Гагік несподівано почав таку розмову:
— Ашот, ми правильно зробили, що скинули тебе. Маси ніколи не помиляються, — профілософствував він
У Ашота ніби камінь з серця впав. «Ні, Гагік лишився таким, як і був. Які там особисті рахунки, які там заздрощі? І лізли ж мені в голову дурниці! — подумав хлопець. — І всі інші — хороші друзі. Вони, мабуть, теж дали свою згоду. Інакше Гагік не почав би цієї розмови…»
Але, здається, найбільше зрадів Асо.
— Так, — підхопив він сором’язливо, — хіба моє діло командувати? Я теж віддаю тобі свій голос, Ашот…
Ні, товариші бажають йому тільки добра! Це зрозуміло, це видно з їхнього ставлення до нього, з їхніх поглядів…
І Ашот відчув, що в ньому прокидається ще тепліше почуття до друзів, якась нова любов до них і повага.
А коли поважаєш когось, ціниш гідність товариша, то вбачаєш у ньому рівного собі. І тут уже не може бути місця зверхності.
— Добре, — сказав нарешті Ашот. — Але який там ватажок? Будемо працювати разом, якщо…
— От-от, молодець! — зрадів Гагік, перебиваючи його. — Так і треба казати.
— Так-то так, — промовив Ашот. — Але організованість усе-таки потрібна. В армії, батько казав, коли посилають на завдання двох, одного обов’язково призначають старшим. Значить, так треба. І якщо я буду суворим, не ображайтесь… А тепер про те, що ми маємо робити. Поки що не будемо розчищати стежку. Тим більше, що серед нас є хворі… Шкода, що потік забрав найнеобхіднішу нашу зброю.
— Зброю ми можемо зробити увечері в вільний час, — запропонував Асо.
— Ідіть краще розчищати дорогу, — кволим голосом сказала раптом Шушик, — тут жити далі не можна.
Ашот допитливо глянув на Гагіка. Але той, як завжди, відбувся жартом:
— Куди мені йти? Я ж учора дав слово нагодувати Шушик супом з куріпки.
— Гагік… Я зовсім не хочу їсти, — озвалась хвора. — Мені нічого не треба… Тільки б дорогу швидше розчистити… «І справді, коли дорога буде розчищена, то й суп буде, і шашлик. Життя буде!.. Так навіщо ж, кинувши головне, займатися дурницями? Якби не цей потік, ми, мабуть, давно вже розчистили б стежку. Та й хворі теж стали на перешкоді… — думав Ашот. — Що ж, підемо до Диявольської стежки, пошукаємо там ягід і розчистимо кілька кроків, хоч би для того, щоб підбадьорити хворих…»
Своїми думками Ашот вирішив поділитися з Гагіком.
— Треба вдавати, що ми весь час працюємо на стежці, — прошепотів він йому на вухо, — а то ця дівчина зовсім втратить надію.
Гагік, здається, зрозумів товариша і голосно сказав:
— Гаразд, суп доручається Асо. Ну, Ашот, ходімо розчищати стежку!..
Дорогою хлопці ще порадились і таки справді пішли на стежку. «А чому б мені не спробувати щастя?» — подумав Асо і заходився майструвати нову пращу.
Хоч Асо був добрим стрільцем з пращі, проте жодна куріпка не захотіла спокійно сидіти на одному місці, щоб стати його жертвою. Зате Асо надибав у скелях орла з підбитим крилом. Це було справжнім щастям! До півдня переслідував хлопець птаха. Закидав його камінням, кілька разів сам падав, позбивав собі ноги, але ніяк не міг влучити в хижака. Може, Асо заважало те, що над його головою весь
Нарешті юному мисливцеві пощастило влучити в орла з своєї пращі, і птах упав мертвий серед каміння на одному з нижніх виступів скелі. Та щоб дістатися до цього виступу, треба було мати хоч якісь сили, а в Асо просто підгиналися ноги від голоду. До того ж він так стомився, ганяючись перед тим за куріпками, що зараз, важко дихаючи, лежав на камені і тільки жадібними очима поглядав у розколину на свою багату здобич. І все ж серце Асо співало від радості. Адже гриф — це, кажучи словами Гагіка, три-чотири кілограми чистого м’яса!.. І для Шушик суп буде й товариші добре — пообідають. Тоді можна буде й стежку розчищати — дорогу до волі…
— Бойнах, — гукнув нарешті Асо, — піди принеси, — і пальцем показав на орла. Собака зрозумів. Миттю стрибнув униз і, радісно заскімливши, схопив птаха зубами. Почувши запах гарячої крові, Бойнах заспішив до Асо, плигаючи з виступу на виступ. Раптом з неба каменем упав на Бойнаха величезний гриф і вп’явся пазурами в спину собаки. Орел на мить підняв собаку в повітря, але одразу ж випустив — не вистачило в старого сили.
З вереском скотився Бойнах зі скелі і зник серед кам’яного громаддя. А підбитий Асо орел, зачепившись за гострий виступ, повис на такій висоті, звідки його могла б зняти хіба що крилата істота…
— Ой Бойнах-джан, ой братику мій!.. — в розпачі закричав Асо і стрімголов кинувся вниз.
Бойнах сидів під скелею на м’якому листі і, поглядаючи добрими очима на хазяїна, метляв хвостом.
Асо уважно оглянув собаку, помацав його, змусив стати на ноги і походити. Все, здається, обійшлося — кістки цілі. Тільки на спині виразно виднілися кров’яні рани від пазурів грифа.
— О Бойнах-джан, і ти потрапив у число наших хворих… Ну, що ж мені з тобою робити, чим мені тебе лікувати, чим годувати?.. — обнімаючи собаку, мало не плакав Асо.
Радість перспективи, що недавно відкрилась перед Асо, знову затьмарилась. Хлопець підвів голову й глянув на протилежний схил. Там, на білосніжному тлі, вимальовувались дві темні постаті. Асо здалеку бачив, що його товариші час од часу ніби присідають і шукають когось очима. Чи не його? Чи не на його обід вони сподіваються? А Шушик? Вона теж чекає супу. Всі хочуть їсти, а він так підвів…
Асо знову подивився на урвище, де лежав орел. Як же його дістати звідти?.. Хлопець почав кидати в птаха камінням, та воно не досягало своєї мети. І раптом знову почувся шелест крил. Це повернувся старий орел. Він сів край урвища і дзьобом почав ворушити товариша, намагаючись примусити його злетіти в ясну блакить неба. Той не відповідав на заклики. Старий гриф сумно кричав над убитим, наче оплакував тяжку втрату. Від цього відчайдушного крику птаха аж сумно стало на серці Асо. «Ой, як недобре я зробив!.. — подумав хлопець, пригадавши слова свого батька про те, що великий гріх вбивати живі створіння».