Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Незабаром хлопці заготовили «будівельний матеріал» і почали споруджувати стіни. Вони укладали на порозі печери плоске каміння в ряд, шириною з півметра, прокладали листям, а зверху клали другий ряд каміння.
Коли стіна була висотою з метр, Асо приміряв до неї два паралельні дрючки і, витираючи піт, сказав, ні до кого не звертаючись:
— А тепер треба почати таку ж стіну з другого боку. Між стінами залишиться вузький прохід. Оце й будуть наші двері…
Під скелею, біля печери, було багато каміння, і робота посувалася швидко. Ашот працював мовчки, зосереджено. Гагік скоса поглядав на нього й посміхався. «Дуже ображений!..» — думав він. Але те, що Ашот був «дуже
Коли обидві стіни досягли висоти метра, Асо знову взяв два дрючки й поклав їх зверху, як перекладки, — одну біля одної. Тепер його намір зрозуміли й інші: залишилось укласти каміння ще зверху на перекладках, і двері будуть такі, що в них, нагнувшись, зможе пройти людина.
Гагік щиро радів, дивлячись, як посувається робота, але разом з тим шкодував, що поруч з ним нема нікого, кому б можна було нишком підморгнути: «Бачив, мовляв, яким діловим виявився мій кандидат?»
Стіну хлопці добудували пізно, при світлі вогнища. Вона була не дуже міцна, але товста і не пропускала вітру.
Після того як усі влаштувалися на новому місці, Асо покликав Бойнаха і разом з ним рушив у дубняк.
— Куди, Асо?.. — крикнув йому Гагік.
— По дрова…
— Оце керівник! Нічого не скаже!.. Про те, що тобі треба робити, догадуйся сам…
І Ашот з Гагіком вирішили теж піти. Але хлопці попрямували не в дубняк, а до злополучної печери, з якої їх нещодавно викинув потік. Тут вони знайшли трохи палива, винесеного водою в чагарник.
Коли Ашот і Гагік повернулися назад, Шушик уже спала, а Асо біля вогнища колупався дерев’яним шилом у своєму рваному черевику.
Сон Шушик був неспокійний, щоки її палали: у дівчини був сильний жар. Хвора прокинулась і попросила пити. Але чим її напоїш?
— Добре було б дати чаю… — похмуро сказав Ашот.
— А посуд?..
— Посуд виготовити можна, — підвів голову Саркіс. — Ми ж вивчали в школі про первісних людей, як вони виліплювали…
— З глини?.. А де ж у цих скелях глина? — сердився Ашот.
— А це хіба не глина? — ледве підвівшись, показав Саркіс на рудий камінь, що лежав біля вогнища.
Товариші мало зрозуміли його, і хлопець, соромлячись, ніяково, навіть похмуро почав пояснювати. Він вперше за цей час пропонував щось своє, намагався допомогти колективу.
— Хіба не видно, що ці руді скелі вапнякові? Вапняк утворюється в морі. Тут теж колись було море, отже, повинна бути й глина. Її наносили гірські потоки, і під вагою води та землі вона скам’яніла…
Товариші уважно слухали Саркіса. Ашот підвівся й підійшов до стіни.
— Так, це вапняк, — ствердив він, оглянувши камінь. — Але ж нам потрібна глина…
— А якщо його покласти в воду, розкисне? — чи то жартома, чи серйозно запитав Гагік.
— Розкисне, — трохи пожвавішав Саркіс і, щоб не викликати глузувань, додав: — Протягом століть, звичайно, розкисне… Тут, у горах, у вологих місцях може бути таке ж каміння, але вже перетворене мільйони років тому в глину. — І Саркіс знесилено відкинувся на сухе листя.
— Ого! — вдарив себе по лобі Гагік. — Ця диявольська вода протягом століть витікала з печери!.. Ходімо, хлопці, там під очеретом, мабуть, е глина!..
Хлопці взяли головешку з вогню і в супроводі Бойнаха пішли до верб. У темряві вони виривали з корінням очерет, задубілими пальцями розминали вологу землю, але це була не глина, а тільки перегній від рослин, що накопичився тут за кілька століть.
Асо розпалив вогнище й продовжував копати за кілька кроків від очерету, там потік вирив яму з невеликим схилом.
— Асо. що ти там робиш? — спитав його згори Гагік.
— Що я можу робити! Глину копаю.
— Глину?.. От кумедія!.. Чого ж ти мовчиш?
— А що тут казати? Копаю, та й усе..
Ашот з Гагіком збігли вниз до Асо.
— Тепер у нас буде всякий посуд! Таку гончарню влаштую, що… Ей, хлопче, ти хоч би з курки брав приклад: знесе яйце й кудкудаче на весь світ. А ти?.. Знайшов таку важливу річ і мовчиш! — торохтів Гагік, дивуючись скромності пастуха.
Чим глибше хлопці копали, тим вологішою ставала глина, а на глибині півметра вона була вже готова до виробництва.
— Джан! — зрадів Гагік. — Будем рити далі, то й воду знайдемо!
— Ні, це всмокталась та вода, що недавно вибігла з печери, — зауважив Ашот.
Взявши по великому вальку глини, хлопці повернулись «додому». Дорогою Гагік нарізав тонких гілок з верби і урочисто спитав Асо:
— Ти можеш сплести кошика?
— Не доводилось, — признався пастух.
— Тоді ви з Ашотом готуйте глину, а решта — моя справа, — сказав він, випинаючи груди.
В печері Ашот і Асо заходилися місити глину, а Гагік взявся за своє «ремесло», як звичайно, вихваляючись:
— Нарешті довелося вам звернутися до мене. Давайте сюди гілки…
Розділ восьмий
Про те, що людина, навчившись якого-небудь ремесла, не пропаде
Взявши гілки, Гагік засунув їх кінцями у землю й почав плести круглого кошика. Пальці його працювали швидко і вміло, видно було, що це для нього звичне діло. Справді, Гагікові часто доводилось дома плести великі верейки, в яких він носив солом’яну січку для корови, і маленькі кошики, в які він, батько та мати кожної осені збирали фрукти й овочі.
— Людина, що знає якесь ремесло, ніколи не пропаде, — повчально говорив Гагік, працюючи над кошиком. — Послухайте, яку я вам розповім з цього приводу казку. Особливо корисно її послухати нашому товаришеві Саркісу. Бачите, він, як лисиця, вдав із себе мертвого, очі заплющив, а вуха наставив і прислухається до моїх мудрих слів, — легка посмішка промайнула на блідих губах Саркіса. — Так от… Давно колись Вачаган, єдиний син царя афганського краю, повертаючись з полювання, зустрів біля села Хацик дівчину Анаїт, дочку пастуха з цього ж села. Царевич попросив у неї напитись, але вода не охолодила гарячого серця, а навпаки — запалила його. Та й як було не спалахнути? Анаїт була не дівчина — справжня джейран, так-так, джейран… Очі темні, як у мене, брови — ніби різцем їх точили, такі, як у нашої Шушик, коси — до пояса… Струнка, як чинара. Смілива була ця дівчина й мудра. Навіть старі люди з села, Хацик у неї поради питали. Ну, хіба ж не закохаєшся в таку! От закохався в неї царевич Вачаган і, як усі закохані, розум втратив. Прийшов до своєї матері, цариці. «Одно з двох, — каже, — або я з нею одружуся, або піду в монастир, пустинником стану…» Дай-но мені ту гілляку, Ашот. Чого ти рота роззявив? Слухати — слухайте, але глину місіть. Бабуся моя вміла і пряжу прясти і в той же час сваритися… А, Шушик-джан, ти посміхаєшся? Виходить, і ти слухаєш? Слухай, слухай… Поки я докажу казку, і посудина для чаю буде готова. Так от, посилає цар сватів у село до пастуха. Але дочка пастуха відмовилась, каже: «Якщо царевич хоче мене за жінку взяти, нехай перш навчиться якогось ремесла».