Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
— Ой, — злякалася Шушик, — згорить, і виллється молоко!
— Ні, воно вже скисло, затверділо, як сир, — посміхаючись заспокоїв дівчину Асо.
Якийсь час вони сиділи мовчки, дивились на вогонь.
— Асо, скільки років твоїй маленькій племінниці? — порушила мовчання Шушик.
— Адлаї?.. Їй уже два роки, — відповів Асо з теплом
— Вона тепер бігає за вівцями з лозинкою в руках і, напевно, запитує в мами: «Де ж наш Асо?», — сказала Шушик і пошкодувала: на очах у хлопця виступили сльози.
— Так, я за нею дуже скучив… Коли б ти знала, яка вона мила дівчинка!.. Уже тепер візьме голову вівці й каже мамі: «Дій, дій». Хорошою дояркою буде. «Хорошою дояркою буде» — це найвища похвала в устах курда.
— Підійде до матері: «Мамо, змішай молоко з мацуном [27] , погодуй мене». Змішають, дадуть. А вона: «А тепер відділіи мацун від молока, не хочу змішане».
27
Мацун — кисле молоко (вірм.).
Шушик беззвучно сміялась. Вони знову задумались, дивлячись на вогонь. І знову дівчина запитала:
— А чого це ви так її назвали — Адлаї? У курдів, здається, такого імені нема.
— Нема, — підтвердив Асо. — Це ім’я нове. «Адлаї» означає «мир». Зараз багато курдів на Алагезі називає так своїх дочок.
— Хороше ім’я. Красиве, розумне, — ствердила Шушик і подивилась на вогонь. «Чи не час?..» — хотіла запитати, але стрималась. Незручно… Не така вже вона ненажера, як Гагік…
Але Асо й без того розумів її стан: хто може спокійно всидіти біля вогню, коли там достигає така смачна їжа?
— А як ви потрапили в наше село, Асо? Я давно хотіла тебе запитати.
— Ми втекли сюди з вірменами з підніжжя Арарату. Ми — курди-єзіди, а є ще курди-мусульмани. Турки підняли курдів-мусульман проти вірменів, а наші діди заступились — адже ми завжди з вірменами по-братському жили. Ну, турецькі паші почали бити і вірменів, і нас. І тоді ми разом втекли. Перейшли Араз [28] , і тут нас російські війська взяли під свій захист. Так ми врятувалися від турецьких ятаганів. Сам я, звичайно, нічого цього не бачив. Про все це розповів мені батько. Тепер наші курди побраталися з вірменами, працюють на фермах. До нас добре ставляться. Незабаром я буду вчитись у вірменській школі.
28
Араз — Аракс (курд.).
— Ти вже добре розмовляєш по-вірменському, і вчитися неважко буде, — сказала Шушик. — Я тобі допоможу, хочеш?..
— А чому б ні! Я так хочу вчитись! І старатимусь, — відповів Асо, на знак згоди доторкуючись рукою до правого ока. Хлопцеві хотілося ще сказати, що він дуже вдячний Шушик за її тепле ставлення до нього, але посоромився…
— Вважатиму це своїм обов’язком, — і Шушик теж доторкнулась рукою до ока. — Ну як, по-курдському чи по-вірменському вийшло?
— По-курдському, — посміхнувся Асо. — Ну, мабуть, уже час, —
— Хіба це можна їсти? Самісінький попіл, сажа! — відсунулась Шушик.
Асо добродушно посміхнувся.
— Хто ж їсть у такому вигляді! Почекай, я зараз приготую. Побачиш, що це таке. Дай-но зошита!..
Він зняв шкірку з міхура, поклав на зошит схожу на облуплене яйце масу й розрізав її на дві частини.
— А тепер їж. Ми це називаємо «сулуг» і завжди готуємо на пасовиську. Покуштуй! Хіба може бути щось смачніше?
І справді, чудовою була ця проста їжа пастухів. Шушик охоче з’їла б усе до крихти, якби їй не було соромно…
— Чого ж ти, Асо? їж!.. — умовляла вона пастуха.
— Е, я стільки його їв… Навесні ми щодня робимо сулуг… Їж, їж сама.
І, щоб дівчина не соромилась, Асо вийшов з печери, ніби для того, щоб нарізати лози.
Але Шушик не могла думати тільки про себе. Вона розділила молозиво на п’ять рівних частин, посолила свою і з’їла.
Коли Асо з оберемком лози зайшов у печеру, дівчина сміючись запитала його:
— Ну, а інші ягнитися не будуть? Який смачний цей сулуг!
— Ні, — посміхнувся Асо. — Одна з них ще дуже молоденька вівця, а другий — баран. Але я завжди присилатиму тобі сулуг з ферми, — додав він.
— Еге, ви тут самопостачанням займаєтесь! — сказав Гагік, заходячи в печеру. — О! Чорнуха-джан? Прийшла нас провідати?..
Вівця злякано форкнула й кинулась до свого маляти.
— Тихше, тихше! — приклавши руку до губів, попередив Асо товаришів, що входили слідом за Гагіком.
Хлопці склали в кутку принесені снопи дикої пшениці і оточили ягня:
— Значить, будем пити молоко?.. Дорогий ти мій братику! — і Гагік, обнявши Асо, закружляв з ним по печері.
— Ні, про молоко й не думайте. Молоко тільки ягняті, жодної краплини не дам вам.
— Чому, джан? Чому Робінзон міг доїти чужу ламу, а ми не можемо доїти вівцю з нашої ферми?..
Асо посміхнувся.
— Якщо будемо добре годувати матір, то зможемо брати в неї півсклянки молока на день, для Шушик…
— От тобі й на! Собача шкура — для Шушик, смачний шматок — для Шушик, тепле місце — теж для Шушик!.. Дуже шкода, що я не народився дівчиною… Що це, сир? Ні, на смак інше: наче смола. Чудова штука!.. Одна хиба — мало! І до шлунку, мабуть, не дійде.
Розділ шістнадцятий
Про те, що напередодні великого бою людина повинна зміцніти фізично й морально
Вранці Гагік дістав глини, зліпив з неї п’ять чашок і поставив їх біля вогню.
— Не думайте, що вони тільки для чаю, — пояснив він. — З них ми й хаш будемо їсти.
Чи то Гагік і справді буїв ненажерою, чи, може, тільки жартував, але через його жарти сталася неприємність.
Цього вечора Ашот збирався розповісти товаришам про будову голови козла. Але Гагікові так захотілося хашу, що вдень, скориставшись з відсутності Ашота, він обсмалив голову, розрубав на дрібні шматки і, склавши в горщик, поставив на вогонь. Лишились тільки роги й частина черепа. Ашот розсердився. Довелося обходитись цим «наочним приладдям».