Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
У курдів є звичай водити за отарою одного-двох ослів. Ослики возять на собі повні хурджини з їжею. А коли на луках ягняться вівці, новонароджених кладуть у хурджини, і спокійна тварина, м’яко погойдуючи на своїй спині ягнят, обережно приносить їх на ферму. В ті дні, коли окоту не буває, віслюка навантажують зібраним у горах паливом — нема чого тварині, що звикла носити на собі вантажі, повертатися додому порожняком.
Якось перед заходом сонця, коли пастухи набрали хмизу й почали вантажити його на віслюків, звідкись знизу прибіг сторожовий собака.
Серце пастуха стислося від болю. Він крутив у руках брудну, задубілу одежу сина, і йому хотілось кричати, всьому світові розповісти про свою втрату.
— Де ти знайшов її, Чало-джан, де? — ковтаючи сльози, питав він собаку.
Авдала оточили товариші. Оглянувши аба, вони закам’яніли: це ж одяг Асо.
— Ходім, Чало-джан, покажи, де це ти знайшов…
Собака повів їх Вони пройшли по слідах потоку, перетнули дорогу з Айгедзору і зупинилися біля понівеченого водою куща. Тут собака знайшов одяг.
— А це що за папери?
Один пастух нагнувся і витяг з мулу якусь книжку. Потім знайшли в багні зошит.
— Гей, поніс потік дітей! — сумно сказав Авдал. І, сівши край русла, затулив обличчя руками.
Після довгих блукань повернувся їв село мисливець Арам, повернувся з розбитим серцем. Глибоко переживаючи своє горе, він поволі зайшов у хату і важко сів на стілець.
— Нема нашого Ашота, — ридаючи, промовила дружина. Очі її були сухі — виплакала всі сльози. Тільки худі плечі здригалися.
— Скажи ж що-небудь, щоб я зрозумів… — пробурмотів Арам, дивлячись на дружину поглядом раненої тварини.
— Потік поніс… дітей…
— Який потік?
— Пеклом посланий.
І жінка з плачем розповіла про речі, знайдені пастухами. Потім дістала з-під ліжка брудний зошит Ашота й додала:
— Оце все, що лишилося від нашого Ашота…
Арам мовчки підвівся, пішов на колгоспну конюшню, осідлав двох коней і помчав до Аршака.
— Сідай, поїдемо.
— Куди?.. — ледве ворушачи губами, запитав Аршак.
— Поїдемо до русла потоку. Там подивимось.
Аршак мовчки сів на коня, і вони помчали до зловісного русла, яке, крім жаху й нещасть, нічого не подарувало айгедзорцям.
Сонце вже сідало за гори, коли вершники приїхали на місце. Прив’язавши коней до куща, Арам і Аршак пішли по руслу вниз. На кожному кроці вони зупинялися, нагинались, оглядаючи кожну гіллячку. Ось із-під каменя виглянув край книжки. Підняли, розгорнули. Чия? Невідомо, неможливо взнати, коли вся книжка в грязюці, текст розплився. Вони перегорнули її, знайшли кілька чистих сторінок. Книжка була російська. Можна було розібрати уривок з якогось вірша Джамбула:
Співай— Що за книжка, Аршак?
— Стривай… Пригадую, це наш Гагік учив напам’ять. Підручник для восьмого класу. Ех, Гагік-джан, де ти?.. — заголосив нещасний батько. Йому виразно пригадалось завжди веселе обличчя сина, чорні очі з іскринками сміху, жарти… Як може забрати земля такого хлопця?..
— Ходімо далі, Аршак, подивимось. Може, ще щось, знайдемо.
Слідом за обома батьками прийшли школярі, сусіди, друзі загиблих. Вони теж пішли понад потоком до самісінької річки Аракс і теж знайшли кілька книжок та зошитів. Потім усі зібралися, сіли й зробили висновок, що хлопці, проходячи дорогою, зненацька потрапили в потік, він захопив їх і помчав до річки Аракс.
— Але куди ж вони йшли цим шляхом? — дивувався Аршак. — Адже вони писали нам інше. Який же тут Далекий Схід?
Єреванський шлях проходив недалеко від залізничної станції. Можливо, замість того, щоб сісти на полустанку, поблизу ферми, вони вирішили піти на станцію і тут потрапили в пащу потоку…
Незрозумілим було тільки одне: чому юні натуралісти не втекли від потоку? Адже вода завжди мчить з гуркотом, з шумом. Не могли ж вони цього не чути!
— Хто знає, може вони стомилися й сіли на траву відпочити… — сказав комірник Паруйр. — Поїли, а потім лягли подрімати, заснули… Що сонний, що мертвий — однаково. І говорити нічого, так воно й було…
Хай Паруйр був напідпитку, однак висловлена ним думка багатьом здалася правдоподібною. Але як же потрапила на роги козлу шапка Ашота?..
Сум охопив усе село в ці дні. Були відкладені всі свята, весілля. У льохах стояли повні караси вина, але веселитися не було бажаючих…
Розділ одинадцятий
Про те, як міцніє в нещасті серце людини
Коли ветхі двері упали і в печеру ввалився п’яний ведмідь, мандрівників охопила паніка. Саркіс дико закричав і кинувся в найдальший куток. Шушик тривожно вигукнула й завмерла на місці.
— Вогню! Вогню!.. — заволав Ашот.
Асо кинув сокиру, яку тримав у руках, і, схопивши палаючі головешки, пошпурив ними у ведмедя.
Ведмідь заревів, вискочив з печери і, присівши недалеко в кущах, почав облизувати обсмалену лапу. Він незадоволено бурчав, обурюючись, певно, з того, що недавно гостинна печера зустріла його так недружелюбно.
Ашот, Асо і Гагік, озброївшись палаючими головешками, стали біля входу і дивились на ведмедя. Їм здавалося, що тепер звір не такий страшний, як тоді, коли п’яний звалився на них з гори. І Гагік, що однією ногою стояв ще в печері, раптом показав ведмедеві язика й пожартував