Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць
Шрифт:
«Де вода?» - спитав мене Чолов'яга. Шкiрою я вiдчувала, що краще буде його не дратувати. Менi не подобалися труси, якi я вранцi вдягла. Невиразнi. До того ж - з учора. А щодо трусiв у мене з Богом домовленостi не було. Тому я вiдповiла, показуючи великим пальцем униз, як Клеопатра, що карає, «тама». «Дякую, мала». Вiдповiв вiн, затиснув бияк мiж нiг, помацав навiщось свою пику, може, перевiряв, чи все на мiсцi, а потiм почав спускатися. Мабуть, його мучила спрага. «Привiт». Весело каже до мене «Веселе Черевце». Я йому посмiхаюся. В мене завжди полiпшується настрiй, коли в мене жбурляються привiтами товстенькi чоловiки, якi вiком наближаються до дiдiвського. Не вiку мого дiда, а абстрактного дiдiвського вiку. Мiй дiд загинув у Велику Вiтчизняну, двадцятичотирирiчним, я вже пережила його на певну кiлькiсть рокiв. Мiй дiдусь годиться менi в… студенти. Я не сплю з чоловiками,
У метро напроти мене сидить жiнка з обличчям Грейс Келлi. Грейс Келлi вдягнута в турецьку шкiряну куртку, зашмиганi джинси та кросiвки, що мали колись бiлий колiр. Її ноги пiд лавою. Вона п'яна. Якби я працювала в газетi, я б зараз сфотографувала панi Грейс, а вже завтра вранцi той чоловiк у картузику, що отримує своє завтра сьогоднi, прочитав би мою статтю «Реiнкарнацiя. Грейс Келлi в київському метро, вона каже: "Я хотiла спробувати пожити життям незiграних мною бiдуючих героїнь"«. Мабуть, вiн сказав би, хитаючи картузиком: «Ох, чого тiльки не вигадають. Але - схожа ж! Схожа ж, от чортяка!» Грейс Келлi вивалюється на станцiї Контрактова площа пiд божественнi звуки клавесину. «Не приту-бля-тися», - каже вона двом офiсним жiночкам, затиснутим у бiлядверному закапельнику. Вони її не пiзнають. Обмiнюються поглядами. Одна одну чудово розумiють. «Це ж треба таке!» «Ох, сором, та й годi». Ми всi їдемо далi. Плебеї, яких залишила королiвська особа.
Напроти з розумним виглядом мандрує порносайтами Влад. Це ж треба, який серйозний чоловiк, навiть це його не тiшить. Вiн чує моє форкання. Повертається до мене. Встає. Пiдходить. Я читаю: «Вибране. Нiмецька фiлософiя». Вiн висмикує книжку в мене з рук (обожнюю, коли таке роблять), гортає сторiнки. «Ох. Усi навколо займаються тими клятими виборами, i ти також», - каже вiн. Я знову форкаю. «Це з чого випливає?
– питаю я.
– Вiддай книгу». Вiн вiддає. Терпiти не можу, коли хапають мої речi. Вiн каже, що це випливає зi змiсту моєї книги. Я кажу, що бiльше б логiки було, якби я гортала художнє видання «Плейбой», а тодi б вiн висловив припущення: «О, i ти також лесбiянка». Вiн мовчки щось жує - або слину, або шмарклi, чи, може, встиг щось непомiтно вкласти в рота (взагалi на роботi вiн або сопе, або хропе, плямкає або щось їсть - одне слово, нiколи не дає собi вiдпочинку). Вiн каже, що переконаний у тому, що або я давно нi з ким не спала, або я фемiнiстка. «А ти спав нi з ким?» - питаю я. Вiн знову повертається до порносайтiв.
Я - фемiнiстка. Це ж треба таке бовкнути. Одного разу я потрапила на збiр американських фемiнiсток - студенток та професорок трьох унiверситетiв. До цього я нiколи не бачила живих фемiнiсток, навiть, о сором менi, нiчого не знала про iснування Оксани Забужко та Марiї Арбатової, не кажучи вже про їхнiх суворих американських споборниць. Тому менi було дуже цiкаво подивитися, що вони таке є. Людей на збiговиську було повно. До того ж, тут були присутнi чоловiки, наприклад, зi мною був авантюрний Моня Б. з Одеси. Авантюрний Моня читав американцям лекцiї про Ленiна та Сталiна, а фемiнiсткам про Марка Вовчка. Ми вибрали собi стiльцi й зосередилися на промовах.
На сценi стояла доволi приваблива дама, поруч iз нею стояв стiл, на якому щось лежало. Сцену прикрашав плакат незрозумiлого змiсту. Менi здалося, що я бачу на ньому чоловiчий статевий орган, перекреслений. «Хiба це не член?» - спитала я в Монi, вiн на мене цитьнув. «Вони проти членiв?» Я була невгамовна. «Слухай!» Моня не любив надавати пояснення, за якi не платили у валютi. Але я почала слухати. Йшлося про губну помаду. I ось що саме: «Губна помада - це член. Наше завдання на сьогоднi - скласти петицiю до косметологiчних фiрм, якi дозволяють собi вмiщувати губну помаду в такi ганебнi упаковки. Це безвiдповiдально! Це принижує жiнку! Жiнка думає, що просто фарбує губи, але пiдступнi чоловiки влаштували все так, що вона зволожує свої губи членом. I що нам залишається? Або зовсiм не фарбуватися, але це шлях слабких духом. Або докорiнно змiнити ситуацiю!» Всi зааплодували.
Власне кажучи, весь цей час я думала, що все це жарти. Потiм почали виступати рiзнi дiвчиська та жiнки у вiцi,
Справа у тiм, що я геть забула, що в Українi на той час були дуже популярнi помади, привезенi з Польщi. Помади, якi спецiально були зробленi «пiд чоловiчий член». Ми з Юлькою їх звали «членомазки». Юлька менi подарувала таку на честь поїздки. Вона вмiла вибирати подарунки. Бракує слiв, щоб передати, який фурор викликала ця помада в слухачок лекцiї. «Ви звiдки?» - розгублено спитала в мене жiнка-лiдер, автоматично потрапивши до перелiку моїх ворогiв, у яких, бач, виникав сумнiв щодо моєї англiйської. «З України», - сказала я. Моня Б. тим часом кудись зник. «Це де?» - спитала жiнка-лiдер, яка, можливо, теж занесла мене до перелiку власних ворогiв, котрi змушують її визнати недолiки своїх знань географiї (до всесвiтньовiдомого народного помаранчевого супротиву проти влади залишалося рiвно 10 рокiв!). «Це поруч iз Польщею», - повiдомила я. «О, - сказала жiнка.
– В нас живе багато полякiв», - додала вона. Вираз її обличчя говорив про те, що, на вiдмiну вiд мене, тi поляки, якi тут живуть, добре обiзнанi з ворожою сутнiстю губних помад. «Треба допомагати жiнкам третього свiту!» - нарештi вимовила вона, рiшучо вiдрiзала Україну вiд Польщi й перенесла мою Батькiвщину до Азiї. Ця її фраза увiйшла до тексту петицiї. «Через те, що жiнки Азiї тiльки-но визирнули з-пiд паранджi та звикли до знущань, якими їх сторiччями мордували чоловiки, приниження губною помадою в цих країнах є надзвичайно поширеним». Помаду я в них ледь забрала.
Щодо сексу, то в мене справдi давно його не було. Так склалося. Кiлька пояснень. Тi чоловiки, що мене оточували, переважно були одруженими, а я не могла заради сексу, який мiг би виявитися не дуже приємним, зрадити свою обiцянку Боговi та внаслiдок цього померти з прокладкою в трусах. Угу. Зараз. Тi, що залишалися неодруженими, були переважно молодшими за мене, а з такими я не спала вiдповiдно до своїх власних принципiв. А ще - я з тих дуреп, яким потрiбно кохання. А ще - я з тих, хто дуже недовiрливо ставиться до чоловiкiв та й людей узагалi. З людьми я почуваюся наче та бабця, що довго-довго стоїть у черзi й дивиться на новеньких, хто тiльки-но пiдiйшов, як на потенцiйних злочинцiв, що можуть нахабно влiзти в чергу. «Вас тут не стояло!» Саме так. Можливо, колись я стану iнша.
Нещодавно в метро до мене пiдiйшов миршавий чоловiк похилого вiку з вузькою головою (лептоцефал), пiд пахвою вiн тримав три жоржини кольору страченого кохання, якi вiн загорнув у целофанову плiвку. «Доброго дня», - промовив вiн до мене. Я мовчки чекала, що буде далi. «Ви мене не впiзнаєте?» Я його не впiзнавала. «Я бачу, що ви мене не впiзнаєте», - продовжував вiн свiй «чiпляж». Бо це був саме «чiпляж»: я цього миршавця не знала. Очi в нього були бiлястi, вiн не поспiшав зустрiчатися зi мною поглядом. «Це не дивно, що ви мене не впiзнаєте. Я нещодавно зазнав автокатастрофи. Мене зараз нiхто не впiзнає. Але ж це не головне, правда? Головне те, що я, що я вас упiзнав!» Вiн був такий щиро радiсний. Але менi було не до того. Я не можу визнати за собою такi чесноти, як поважне ставлення до людей похилого вiку (i взагалi людей) та чуйнiсть. Тому я пiшла собi пiд «зачекайте, поговоримо, дiвчино, зачекайте, адже ви, адже ми…»
Тодi я подумала, що це непоганий хiд. Я маю на увазi, так можна чiпляти чутливих чи дуже цiкавих юних iстот. «Ох, юначе, це не дивно, що ви мене не впiзнали, мене збив лiтак, мене зараз нiхто не впiзнає, але я чудово пам'ятаю ваше натхненне обличчя. I це головне!» Коротенька промова (бажано ще й виглядати пристойно, наближено до симпатичної дами) - i парубiйко твiй. Ще тут треба додати, що я - колишня балерина. Тому що бiльш-менш освiченi чоловiки мають розумiти, що балет - це справа смаку, а от фантастична розтяжка балерин має смакувати кожному. Це я тому говорю, що думаю, коли я не помру до сорока рокiв, у сорок, принаймнi так менi здається, принцип не спати з молодшими за мене чоловiками я переросту, як у сiм рокiв ниркове захворювання. I треба до цього моменту набути рiзноманiтного досвiду в питаннях грамотного здiйснення «чiпляжу».