Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць
Шрифт:
Коли я почав зустрiчатися з Авророю, мати була дуже задоволена. «Дiвчинка з поважної родини». Мати була рада, що я увiйду в «такi кола». «Футбольнi тренери, туркменськi динi взимку, щоденне шампанське, гарна дiвчина з грошима, перспективи». В її уявi я вже був головним лiкарем футбольної збiрної. Катерина насмiхалася. «Вона ж дурна! Обмеженiсть вражаюча». Казала Катерина. «Ти ж говорив, що розмови для тебе дуже важливi, чи ти не мав на увазi розмови з дiвчиною чи дружиною, га?» Я заперечував i говорив, що ми з Авророю розмовляємо. Хоча це було перебiльшення. Ми рiдко говорили. Я мало що знав про футбол.
Ще менше про дiаманти. Катерина примружувала котячi очi. «Я думала, що таке роблять тiльки жiнки». Вона звинувачувала мене у продажностi. Коли
Катерина теж виглядала розгубленою, мабуть, на той час у неї з'явилися власнi плани, що вибудувались на моїх взаєминах з Авророю. «Як ти мiг? Усе ж було добре!» Галасувала мати. Я казав, що не можу далi продовжувати стосунки з дiвчиною, якi призведуть мене щонайменше до пияцтва. Я говорив про те, що не можу уявити своє майбутнє спiвiснування з дiвчиною, для якої Бах - це удар кулака по столу. Я бив кулаком: «бах-бах». А слово «фуга» вона сприймає як композицiю з пальцiв. «Показати яку?
– скаженiв я.
– Показати?» Я не хотiв розповiдати їм, що Аврора зрадила мене з Колобком. Вiн завжди надавав перевагу фарбованим бiлявкам.
«Згадував?» - запитує Катерина. Я киваю. Згадував. «Шкодуєш?» Перед тим, як сказати «нi», я мовчу якусь мить. Час вiд часу, коли я дивлюся спортивнi новини, я бачу Аврору. Вона - спортивна коментаторка. Вишукана молода жiнка з бiлястим волоссям. Перли - зуби, перли - губи, перли - манiкюр, перли на шиї. Невеликi дiаманти в маленьких вухах. Типова жителька телесвiту. Дiва. «Вона мене поiнформувала, що вона тiльки вимовляє чужi слова. Як лялька - нахилиш її, то вона каже: «Ма-ма».
Вона сказала, що в неї з дитинства не було своїх слiв, та й життя було якесь вигадане, чуже. Вона передавала тобi вiтання. До речi, вона - розлучена». Катерина витягує з сумочки свiй маленький мобiльний телефончик. «Нi, - кажу я.
– Сестро, якщо тобi вкрай необхiдно стати комусь корисною, передай цей номер Колобковi». «Колобку? А вiн тут до чого?» «Хоча б до того, що вiн завжди надає перевагу фарбованим бiлявкам».
iii)
Дощило. Не люблю дощу вранцi, це дуже обтяжує життя людям, що не вмiють шпетно ходити по калюжах, постiйно заляпують собi ноги (панчохи, вишуканi брюки, бiлi джинси), я вже не кажу про бiг. Коли я бiгаю в дощ, я примудряюся заляпувати собi спортивну кофтину.
Я люблю смакувати свої ранки, як каву. Довго роздивлятися, яким рiзним буває небо. Темне. Сiре. Бiляста пiнка з напiвпрозорих хмарок. Синява, дивитися на яку боляче. Заплющувати очi, вирiзати фiгурку людини, потiм вiдкривати, бачити когось, хто йде, поспiшає на роботу чи з роботи, от як зараз, стрункi чорнi нiжки пiд червоною парасолькою, уявляти, що ти сам вирiзав i вклеїв у цей ранок маленьку iстоту, що складається з червоного круглого тулуба та двох чорних прямокутникiв. Налiплювати на зеленi газони, на чорний асфальт, прикрашений аплiкацiєю з жовтого листя, на рожево-сiру брукiвку iнших парасолькових iстот, що тримають у руках сумки, пакунки, ведуть до садкiв та шкiл ще менших парасолькових iстот i вигулюють кудлатих песикiв.
Я вдягаю спортивний костюм темно-сiрого кольору й вирушаю. Починається нова, наступна стадiя мого приватного життя - ранкова пробiжка. Я починаю бiгти, як тiльки вислизаю з пiд'їзду, ноги починають викидатися швидше. Я вiдчуваю себе цуциком, якого заносять у воду, а вiн iще в руках свого господаря починає наче пливти, iнстинктивно ворушити лапками. Так i я. Залежна вiд своїх нiг, а вони - вiд ранку, вiд спортивного костюма, що я вдягаю, вiд останньої сходинки, з якої спружинює моя права нога.
Кiоск iз газетами, тiльки починають розкладати. Краплини дощу бомбардують накриття. Розумова їжа - преса, сповнена пестицидами та нескiнченними шкiдливими лiтерами на кшталт шкiдливих для здоров'я харчових домiшкiв «Е». Менi здається, що сувора газета «Цiлковито таємно» з дощовими плямами на обличчi чоловiка в чорному (мабуть,
«"Сьогодня" є?» - питає чоловiк у картузику. «"Сьогодня" немає. Буде завтра», - вiдповiдає йому панi газетярка, завжди стримана, її сиве волосся зiбране в невiдому квiтку. А я бiжу далi, я залишаю чоловiка в картузику, для якого сьогоднi немає, воно настане завтра. А в мене є, це сьогоднi? Його ще не змито цим дощем? Я вiдчуваю себе фантастичним персонажем, у якого забрали сьогоднi. «Сьогоднi немає«. Що з цим поробиш? А що робити тим, хто не вiрить у завтра? Що робити тому вiдсотковi людей, хто живе сьогоденням?
Я вже далеко. Бачу, що перший уже є. Вiтаюся з «бiлим козирком». Я не знаю, хто вiн, цей огрядний дядечко, я знаю, що вiн «бiлий козирок». Тi, хто постiйно бiгає вздовж затоки, звикли вiтатися одне з одним. Так, формально. Я вигадую, що «бiлий козирок» - колишнiй генерал КДБ, в нього холодний мозок, гаряче серце та заплямована совiсть, що ховається пiд бiлим козирком. Вiн про мене ще й не те може вигадати, хоча що я йому? Вiтаюся з людино-доберманом. Людина менi киває. Доберман намагається вкусити за п'яту. Я, як завжди, вишкiряюся на нього. Показую зуби. Вiн, як завжди, кумедно нахиляє пику. Мабуть, Людина на нього нiколи не шкiриться. Хоча, коли бачиш цю пару вперше, здається, що Людина вмiє не тiльки шкiритися, але й вкусити як слiд за шию. Далi-далi. Хлопець, який нiколи не вiтається. Вiн спортсмен. Вiн знай намотує собi свої кiлометри. Його мозок не зайнятий нiякими думками, крiм, власне, бiгу. Скiльки ще залишилося кiл, скiльки кiлометрiв, яка швидкiсть, який тиск, куди йде навантаження, стежити за диханням, поглядати на годинника, чи вкладається вiн у час? I таке iнше. Я йому заздрю, бо в мене на плечах голова, начинена думками, як пiца перцем, томатами, салямi, шинкою, куркою, ананасами, цибулею, анчоусами, креветками, оливками - безлiч компонентiв.
Вiтаюся з «Банданою». Я думаю про смерть. Дуже часто думаю про смерть. Я думаю, як я помру, мене хвилює, який у мене при цьому буде вигляд (рiдко в кого буває дуже гарний, але…), чомусь мене дуже непокоїть думка, як би не померти з гiгiєнiчною прокладкою в трусах. Я дуже не хочу, щоб у моїх трусах невiдомий менi судовий експерт знайшов прокладку. Я колись просила в Бога, я просила, зроби так, щоб я не померла з прокладкою в трусах, дуже тебе прошу, обiцяю нiколи не спати з одруженими чоловiками. Не знаю, записав вiн це в зошит iз позакласної роботи проти мого прiзвища чи забувся. Але з одруженими чоловiками я не сплю. Вiтаюся з «Дiвчиною, що позбавляється зайвої ваги». Вона позбавляється зайвої ваги вже понад два роки. А зайва вага хоче позбутися дiвчини. Зайва Вага. Схоже на угорське чи болгарське жiноче iм'я. «Приємно познайомитися. Вага Зайва. Персональнi гороскопи та ворожiння».
Учора, коли я йшла сходами, я думала, а що буде, якщо зараз перечеплюся пiдбором i впаду. Головою бемцнуся, зубами вгризуся у бетоннi сходи, зламаю шию та заклякну в вимушенiй позi. Що буде? Нiчого. Я не перечепилася. Або ось прямо зараз наберу швидкiсть, послизнуся на дощовiй поверхнi й полечу з цiєї дамби, зламаю пару ребер, щелепу, шию, наберу пiску в очi, нiс, рот. Одного разу, коли я бiгала, зустрiла чолов'ягу з величезним бияком. Це було мальовниче видовище. Чолов'яга вийшов iз кущiв верболозу, вiн був голий, тiльки в майталесах (в брудних ромашках), в руках вiн тримав бияк, а на вигляд був не дуже люб'язний. З таким про погоду заговорювати не варто. Я вже тодi думала про смерть. Я сказала Богу: дякую, що я сьогоднi без прокладок у трусах. Я зупинилася й дивилася на чолов'ягу. Повз мене промайнула дiвчина з дитячим возиком, дитинкою та малим цуциком, усе це дивом умiщувалося в її руках. Рота її було вiдкрито, мабуть, вона верещала. Менi цього було не чутно. Я роздивлялася бияк i думала, як це, коли ним отримуєш по головi.