Посланець

Ячейкин Юрий Дмитриевич

Штюбе відрізав, не змигнувши й оком:

— Без вашого відома? Але ж він син вашого бойового друга.

— Тільки й того? Але, повторюю, Штюбе, ось підтвердження повноважень Шеєра з Берліна. Самого Берліна! На наш запит до самого Мюллера, шефа гестапо! Що ви на це скажете?

— Що на війні у прифронтовій смузі обережність ще нікому не заважала. Точна оперативна інформація…

— «Точна оперативна інформація»! — нарешті скипів Хейніш і рвучко кинув олівці на стіл. — Ось де вона у мене, ваша інформація! — ляснув себе по тилатій потилиці. — Ось на що нам вказує шеф СД Кальтенбруннер. І вимагає негайних дій! Виявляться, рейхсміністрові Гіммлеру з абверівських

джерел — тобто з ваших! — стало відомо, що постачання військового спорядження і боєприпасів з Уралу на фронт під Сталінград, отже, й на Кавказ, йде не залізницями, а на підводах і санях і що, мовляв, кожна гарба везе два-три снаряди, після чого їх перекладають на іншу. І ось таким чином здійснюється постачання фронтів! Чому ви не смієтеся, Штюбе? А наші служби тепер мають наказ поширити по всьому гужовому шляху інфекційні захворювання, щоб зірвати це так зване боєпостачання. А ось — дивіться! — довжелезний список різних епідемічних захворювань, які диверсанти СД мусять негайно поширити по всьому міфічному, вигаданому в абвері шляху! Що ви скажете на цю нісенітницю, Штюбе?

— Ви ж самі зазначили, що цей наказ походить з СД, а не з абверу…

— Боже мій! А хто приніс у дзьобі цю дурну інформацію?

— А хто цій дурниці дав службовий хід?

Вони тупили один в одного очі — люто, вороже, непримиренно, ніби мовчки вели далі свій вже невисловлений діалог:

«Ваш тупий, як чобіт, Канаріс, що уявив себе асом розвідки…»

«Ваш миршавий невіглас Гіммлер, з його школярською уявою про розвідку…»

— Чого ви, зрештою, хочете? — нарешті втомлено запитав Хейніш.

— Перевірки! — відповів Штюбе. — Остаточної і недвозначної!

— Хто її проведе?

— Абвер!

— Але в моїй присутності, — застеріг Хейніш.

— Згода! Запевняю вас, пане штурмбанфюрер, це буде остання перевірка, і я вас більше не турбуватиму.

— Хіба ж це можливо з вашою патологічною недовірливістю, пане майор? — не втримався від шпильки Хейніш. — Ви краще помізкуйте, що мені відповідати групенфюрерові [54] Кальтенбруннеру. Адже він доповідатиме самому рейхсміністрові!

54

Групенфюрер— відповідає званню генерал-лейтенант німецької армії.

Галас за вікном відволік їхню увагу, і майже водночас до кабінету ввійшов Віллі Майєр.

— Прибув Шеєр, — доповів він. — Приймете? Він неодмінно попроситься до вас.

— «Неодмінно»! — буркнув Хейніш. — Прийму у присутності нашого вельмишановного пана майора з її величності служби абвер! — Він мимовільно піднявся і підійшов до вікна.

Шеєр про щось хвацько оповідав у колі офіцерів, і розповідь його, вочевидь, була цікавою й дотепною, про що переконливо свідчили пожвавлені й веселі обличчя есдістів. Ганс Лютке заклопотано вже порався біля машини, приводячи її в зразковий порядок.

— Його завжди отак вітають, — ніби вгадуючи думки Хейніша, тихо мовив Майєр.

— А ви не любите Шеєра, Майєр, — зазначив Штюбе, пильно позираючи на унтерштурмфюрера.

— Не маю на це жодних підстав, пане майор, — сухо відповів Майєр.

— Ви не любите його! — з притиском і переконано повторив майор. — Але чому? — і, не чекаючи на відповідь, бо її однаково не було б, теж підійшов до вікна. — А він, цей Лютке, попри свою заїкуватість, дбайливий водій, — мовив задумано. — Машину тримає в зразковому стані.

— Язиком машини не миють, — ущипливо сказав

Хейніш.

— Так, це мені відомо… Однак відомо також, що, коли Шеєр приїздить до редакції, його водій дозволяє мити машину якомусь дідусеві Маклаю. Лише йому єдиному! І більше — нікому… Цікава деталька, хіба ні?

— Ви знову за своє, Штюбе, — скривився, як від зубного болю, Хейніш, — ми ж з вами про все домовились. Чого вам ще треба?

Цей клятий абверівець мав дивовижну властивість псувати йому настрій. А зранку Хейніш почував себе піднесено, святково, навіть з якоюсь врочистою самоповагою, зовні гамованою волею і удаваною скромністю, що анітрохи не заважало йому внутрішньо пишатися власною особою. Вранці надійшов наказ, вельми втішний для нього наказ, про який знає лише унтерштурмфюрер Майєр. Але служака Віллі вміє тримати язик за міцно замкненими щелепами. Тепер він — Хейніш — уже не просто штурмбанфюрер, а з відчутною приставкою «обер», і значення його зросло так само, як поширшало у вимові його нове звання. Однак — далебі! Сьогодні ж в офіцерському казино усі пороззявляють роти, коли раптом забачать його в новенькому елегантному мундирі з погонами оберштурмбанфюрера! Кравець з ув'язнених уже шиє мундир в одиночній камері… О так, пороззявляють роти! Доведеться з цієї нагоди залити пельки шнапсом. Що ж, він і це забезпечив, навіть більше: два ящики коньяку і дюжина танцюристок! Вечірка вийде на славу… А втім, краще покликати Шеєра самому, не чекаючи, поки він завершить свої мандрівні балачки. Час не жде.

— Майєре! Покличте пана Шеєра, поки я маю ще трохи вільного часу…

Шеєр, певно, обігнав на сходах унтерштурмфюрера, бо буквально влетів до кабінету захеканий, якийсь щасливо усміхнений і збуджений. Схвильовано мовив:

— Я дуже поспішав! Я над усе волів бути першим… Я буду щасливий безмірно, якщо встиг! О, якби живий був мій батько, лише йому одному я поступився б цією честю!

— Що трапилося, Адольфе? — здивовано звів брову Хейніш.

Шеєр відповів з шанобливою врочистістю:

— Складаю найпалкіші вітання з підвищенням вас у званні, пане оберштурмбанфюрер! Моя радість не має меж!

— Тобто як? — приголомшено вичавив із себе Штюбе.

Хейніш задоволено почув в його голосі неприховану заздрість: «Ну, що ж, вийшло непогано — цей пихатий хвалько Штюбе перший роззявив рота!»

— Отак, Штюбе, отак! — озвався весело. — Щиро дякую, Адольфе, за вітання, але ти звів нанівець мій маленький сюрприз. Поясни принаймні: звідки дізнався?

До Хейніша знову повернувся пречудовий настрій, навіть сам не підозрював, якою приємною мелодією бринить слово «оберштурмбанфюрер», і тепер волів його чути ще і ще. А чутливий Адольф не забарився здійснити його невисловлене бажання.

— Пане оберштурмбанфюрер! Військові кореспонденти теж мають свої тактичні таємниці і пильно оберігають джерела інформації.

— І все ж, Адольфе, тебе — особисто тебе — чекатиме певний сюрприз, — багатозначно мовив Хейніш. — І військкори — не всевідаючі боги…

Штюбе насторожено глипнув на нього.

— Не менш приємний, аніж у мене…

— Ви мене інтригуєте, пане оберштурмбанфюрер!

Тільки зараз Штюбе дотямив:

— Дозвольте й мені, пане оберштурмбанфюрер…

— Не дозволю, Штюбе! Увечері, в казино… Прийміть це як запрошення.

— Дуже вдячний! І пан кореспондент прикрасить наше товариство?

Хейніш зрозумів його і відрубав не дуже приязно:

— Обов'язково. Особливо коли ви отак настирливо клопочетеся… Бувайте, Штюбе! Якщо вас не обтяжить, скажіть Майєрові, хай прийде до мене разом з фрейлейн Бергер. Вас це не утруднить?