Потойбiчне
Шрифт:
Я не відзивався більше та йшов мовчки, кілька кроків у віддалі за Ілашем, поринувши у думки та вдивляючись в ледве слідну стежину, що снувалася переді мною. Хвилинами був лютий на себе, що попав у таку пригоду, то знов брала верх цікавість, що з цього вийде!..
Як довго ми йшли й куди провадив мене мін дивний поводатор – не знаю. Ми спинилися край смерічок, що росли купкою праворуч плаю. За ними видніла, озарена блідим місяшним сяйвом, поляна, а ген за нею бовваніла темінь густого карпатського бору.
Ясна ніч вкривала гори, зоряна, літня ніч. Було тихо.
«От
І різкий глумливий сміх задзвенів із останніми Ілашевими словами, розсипуючись якимсь дивним гомоном довкола.
Здавалось, щось несамовите дрижало в тому сміхови й пронизувало цілого мене. А може, це лише в моїй уяві визвався цей сміх, – бо коли я повернувся в сторону Ілаша й глянув у його лице, – так здавалося воно мені таким добрячим, приязним, ласкавим…
«Не бійтеси, паночку!..» – ще раз озвався Ілаш.
Я повернувся й глянув крізь прогалину на поляну.
Та тут щось неймовірного розгорнулося поперед моїми очима. Поляна, яку я перед хвилиною оглядав і бачив оповиту серпанком блідавого місяшного світла, стала, мовби не та. Недалечко від тих смерічок, за якими я присівся на вистаючому камені, горіла ватра, а біля неї й оподалік поралися якісь люди.
Напружуючи зір, побачив я недалеко ватри розтягненого на землі оленя, з якого якісь люди здіймали шкіру. Готувалися, мабуть, спекти його в огнищу ватри. Дещо далі, саме навпрост мене, лежала розвалена ялиця, а біля неї знаходилася громадка людей в дивних строях. Спершися об ялицю, сиділа молода жінка незвичайної краси, ясноволоса в короткому жупані, накиненому на раменах, підперезана блискучим пояском, з якого звисав малий ловецький кинджал та щось, що я в першій хвилині не вмів би назвати. Була це рогатина, яку наші предки вживали на ловах та в бою. А біля неї стояв, опершися о коротке ратище, стрункий мужчина з невеличкою, русявою борідкою на усміхненому лиці, одягнений в блакитний жупан та в смушевому ковпаку на голові. Говорив щось, звертаючись до тієї красуні, то знову до гуртка, що стояв біля них. Виглядав цей гурток на ловців, одягнених у давню ношу, яку колись у нас носили.
Оподалік розсідлані коні скубли траву.
Я вдивлявся хвилину напруженим зором проти себе й на мент закрив очі. Сон, чи що!.. – думалось мені. Так ні! Відкривши очі, знову побачив я палахкотячу ватру, розвалену ялицю серед поляни й ловців біля неї. А там далі, ліворуч від ялиці, горіла друга ватра.
Аж роїлося там від гуцульських киптарів, закосичених дівочих голівок, старих бадіків і розсміяних молодиць. Десь збоку грали гуцульські музики, а легіні виводили аркана довкола ватри. То знову, як музика вривала й танок спинився, а мельодія аркана, тремтючи, розливалася по поляні, з гуртка гуцулів біля ватри зривалася громадка дівчат і, побравшись за руки, хороводовим танком
«Ой, Романе, Романочку, Романе…»
Я, мов прикований до каменя, на якому сидів, вдивлявся в ту картину.
І нараз якась думка, шалена, непогамована думка впала в мій мозок. Так це ж князь Роман Великий із Галича зі своїми боярами на ловах!.. А ця ясноволоса красуня – це ж ота чужоземна княгиня з-над далекого Рейну, його дружина… Це ж той незабутній князь, пан тієї землі, якого народ так дуже любив, серед своєї гуцулії!.. Так, це він!
Його стать ціла виринала переді мною, яку бачив колись на картинах у наших музеях, яка воскресала в моїй уяві, коли прочитував полинялі листки нашого літопису!
Так, це він!
Цей князь хоробрий, що думкою своєю у віки грядущі залітав і мечем своїм виковував долю свому народові. Це той князь, що широку землю нашу, враждою домашньою розбиту, скував і згорнув в одно, що послуху вчив своїй владі, що перший народові свому кинув великий заповіт: сильними будьте, бо із заходу гряде загибіль наша!..
Це князь той, якому галицьке плем'я завдячує те, що ще досі сидить на прадідній землі й не вгнулося перед наїзником, хоч той вогнем і мечем віки цілі йде невпинним походом проти нього.
Я вдивлявся у поляну, а в моїм мозку зривалися думки, одна шаленіша за другу.
Сон це – примара, кошмар незбагненний!..
Та мої очі бачили, як хоровід дівчат наблизився до ялиці, ритмічним танком обкрутився довкола князя й княгині, як ясноволоса красуня піднялася з місця і розсміяна заплескала в долоні, а до мене долітав тріскіт ватри й уривані слова дівочої пісні:
«Ой, Романе, Романочку…»
І знову на мент, недовіряючи собі, закрив я очі, в тій хвилині роздався довкола мене знайомий мені сміх, а серед нього вчувалися слова: «Не бійтеси, паночку!..»
Що далі було, не знаю. Як я розкрив свої очі, сонце стояло вже високо понад горами. Я лежав на краю скелі, що звисала високо над Черемошем, ген далеко в горах, з другого кінця Довгополя! Над самим краєчком скелі так, що сам дивувався, як я не злетів у розгорнену підо мною пропасть. Десь по другому боці Черемошу на зарінках грав пастушок на флоярі, а її звуки долітали аж до мене. Яким чудом я там опинився – не знаю.
Доходило до вечора, заки я, розпитуючи дорогу в стрічних гуцулів, добрів до Криворівні. Перебув я там ще день, нікому не розказуючи про свою прогульку, та й ніхто не допитувався мене про неї, а відтак розпрощався з моїми ґаздами й покинув гори.
Ось таке моє знайомство з Ілашем, моє панство! Вірте або й ні, це мені байдуже! Не люблю говорити багато про себе, а що оце розказав про мою пригоду, це тому, що Ромко своїм оповіданням нагадав мені про неї.
Дашанич підвівся зі свого кутка й замовк. Довгу хвилину на веранді царювала мовчанка, тільки Великий Гук шумів, мовби хотів спішити рвучі вири Рибниці.
– Так, так, повно тайн нерозгаданих у наших горах, – докинув Бакович, коли ціле товариство розходилося з веранди.