Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
— Кажіть-бо, Семене Івановичу, просто — на мужичці... Еге, бачите, вже ви зарані соромитесь сказати, що оженитесь на мужичці,
— Ні, душко, се не об тім... От, узявши такі бамаги, озьму і від архієрея лист, що нема гріха женитися на нерівні, як твій панотець каже. Та тогді, вернувшись, проситиму своїх начальників, та щоб приїхали, та розговорили вас з панотцем, та і отця протопопа попрошу, щоб з писанія поговорив.
Галочка як вислухала се, аж помертвіла. Звела очиці до бога, а у очицях блиснула сльозинка, здихнула тяжко, а далі і промовила:
—
— І вмру з тим і доведу до свого кінця,— сказав Семен Іванович.
— Не знаю,— сумуючи та тихенько промовила Галоч-ка... І увесь той день кріпко чогось-то журилася і не боронила Семенові Івановичу розказоваги Олексію, зачим він їде у свою сторону.
Олексій, вислухавши про усе, казав: «Побачу, що ваш брат і що родичі скажуть. Та послухаю, що говорити-меть і духовний чин. Тогді скажу своє посліднє слово — та й робіть, як знаєте».
Галочка, почувши се, пішла у кімнату, руки ламаючи.
І через увесь той день Галочка кріпко смутна була; сидить усе против Семена Івановича, дивиться на нього як ясочка, а того, об чім говорять, того і не слуха. Дивившись, дивившись, вже, видно, як стане їй на серці важко, то вихопиться у кімнату — і що то, господи, плаче!..
Прийшлось прощатись. Галочка вже й міри нема, як плакала! Ціловала його, пригортала до себе, хоче щось сказати, та за сльозами слова не промовить...
Олексій зложив руки, дивиться на се, а сльози і в нього так і капотять.
Семен Іванович, хоч і того сльози пройняли, та усе-таки не такий смутний був. Цілує її і усе просить, щоб не журилася, що він скоро звернеться і щастя своє привезе.
Вже й розпрощались зовсім, вже Семен Іванович вийшов з хати, і Олексій пішов проводжати його... як ось Галочка крикнула: «Семен Іванович, іще вернітесь!»
' Живо убіг Семен Іванович і кинувся до Галочки, а вона кинулася йому на шию, обняла його, цілує і силкується промовити: «Уостаннє... Уостаннє...» — так-бо сльози і річ заливають! «Уостаннє цілую вас,— через силу говорила Галочка,— уостаннє прощаюсь з своїм щастям, Не можна мені буде вам такого слова сказати... Не забу-. вайте мене! Не забувайте, як вас я щиро любила і що; для вашого щастя зробила!.. Прощайте!., Спасибі вам**
що ви мене любили!., що ви мені дали знати щастя па сім світі... Прощайте навік!..»
Випустила його з рук, ледве дійшла до кімнати та і впала перед образом. Як же почула, що вже уостаппс :іл ним зачинилися двері, уостаннє загомонів його голос, нона й заридала. Душу свою готова була виплакати!..
— Уртань, донечко, устань, не плач, не журися, не вбивайся так! Коли справді, що так його кріпко любиш, і о що ж, іди вже за нього... Я хоч і проти ночі, сам піду і приведу його. Не розривайте своїх серденьок! Може, знайдете своє щастя!
— Нехай, таточку, завтра об усім з вами поговорю*
На завтра увійшла наша Галочка до свого панотця...
Господи!., бліда та й бліда. Кровинки нема у тих щоках, що до сії пори, як мак, цвіли; очиці її почервоніли і позапухали (видно було, усю ніч плакала), а сама так від вітру
Олексій аж злякався, побачивши її таку: «Доню моя мила,— став казати до неї, виціловуючи її,— втіхо моя, Галочко сердешна! Ти ж моє серце розриваєш, страждучп так! Яково мені дивитися, що ти сама себе живу у домовину кладеш!.. І я не сплю усю ніч, і я плакав об тобі і об нашому Семені Івановичу. Жалко мені і його. Роздумавши усе, далі помолившись богу, порішився: що буде, то буде, не буду вас розлучати. Усякий гріх озьму на душу свою... Сам постражду, а не відніму вашого щастя». Та з сею думкою і послав батрака до нього, щоб мерщій їхав сюди.
Галочка так і стрепенулася, і спитала бистро: «Що ж?..»
— Лиха година! Батрак вже його не застав. «Чуть світ він вже і поїхав»,— сказав денщик.
— Аж мені легше стало! — сказала Галочка, оддих-нувши.— Ні, таточку, голубчику! Не робіть сього, не губіть мене овсі і не беріть на свою душу гріха. Не вбивайтесь за мною, се мені важко тільки отею годину, а то і нічого. Тепер, панотченьку, пустіть мене у Хорошів 9: я там проживу до неділеньки, та тогді вже проситиму зробити послідню мою воленьку.
— Що хоч, доню, роби; куди хоч їдь: ні у чому тобі запрету нема, аби б ти перестала вбиватися так.
— Перестану, таточку, і не буду, коли стане сили спол-нити мою думку, коли завладаю з моїм серденьком.
Зібрав Олексій Галочку і випроводив її у монастир. Вона там усе молилася, одговілася, порадилася з черницями, котрі знали її і вміли совіт подати до діла.
Зараз з неділі, у понеділок, і вернулася. Бачить Олеіо сій, що ніби вона стала кріпченька... Смутна, кріпко смут* на! Часом так як задумається, так буцім і не зна нічого: сидить собі, мовчить і все руки ломить, та з виду виднб було, що вона щось надумала, та боїться панотцеві сказати... А як не те, так і проворненько ходить, і навідується по господарству, і дещо упорає.
У вівторок ранком увійшов Олексій у велику хату І сів житія читати. Галочка, у кімнаті помолившися щиро богу, увійшла до батька, насилу ногами переступа, і зараз пала до ніг отцевських.
— Порятуй мене, таточку, голубчику! — аж закричала Галочка, заливаючися сльозами.— Не дай мені зовсім пропасти!
— Що таке, що, моя доненько? — кинувся її піднімати Олексій, дивуючись, що се з нею таке.— Устань, моя кришечко, моя лебедочко!
— Не встану, панотчеиьку, поки мене не звеселиш, поки не втішиш, кажучи, що зробиш, об чім я уостаннє тебе попрошу!
— Усе, усе зроблю, моя зірочко! Хіба ти мене ие знаєш, що я рад душу за тебе положити?
— Спасибі тобі, мій таточку ріднесенький! Не відкажи і теперечки,— та і устала навколішки, і цілує його руки.— Панотченьку, голубчику! Віддай мене заміж!
— Добре ж, моя доненько! Насилу ж то ти надумалася! Я і сам хотів тебе об тім прохати. Отеє ж він незабаром і буде. Або наймім кого та і пошлім до нього, щоб швидше їхав.
— Ні, панотченьку! Сховай мене від сії біди! Віддай мене, тільки не за нього!..