Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
Отто й прийшла до неї Олена Кубраківна, перетанцювавши, та й сіла біля неї віддихати.
— Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що?
— Ні, не плачу,— каже Маруся; і говорити б то, і замішалась, що й не знає, що й казати.— Отеє їм,— каже,— мочені кислиці, та було подавилась. А ти чого так засапалась?
— Та перетанцьовалась собі на лихо,— каже Олена.— Як попав мене он той боярин, так усе крутив, крутив, пово-рочував мене, поворочував, а тут ще, на лихо, музика не перестає; так не тільки ноги, та й руки болять, і голова крутиться. Та вже ж і танцюра! У нас такого і на усій слободі нема. Я казала
От Маруся трошки й зрадувалась, що, може, Олена зиа того парубка, що їй так у душу запав, бо й вона на свій пай думала, що вже краще її парубка і на світі нема і що се його вона так вихваля. От і давай про нього випитовать:
— А який же боярин, чи не старший?
— І вже старший,— забормотала Олена,— сидить собі як понура, ні на кого і не дивиться і дівчат ні котрої не заньме. Нехай лишень сядуть за стіл, вже не я буду, щоб не приспівала йому:
Старший боярин — як болван:
Витріщив очі, як баран.
Обручами голова збита,
Мочулою свитка зшита,
Личком підперезався,
. У бояри прибрався.
От як йому ириспіваю. Нехай зна і наших дівчат. Він, може, дума, що селяни не вміють танцьовати? Ну-ну! Ще його батька навчать.
— А може, він і не вміє? — спитала Маруся, а сама закривалась рукою, щоб не бачила Олена, як вона від сього соромиться.
— Хто? Василь не вміє? — аж скрикнула Олена.
— Та я й не знаю, чи він Василь, чи він хто; і чи він вміє танцьовати, чи не вміє, я не знаю; та й його зовсім не знаю.
Сказавши сеє, Маруся і схаменулась, щоб не замовчала Олена про нього розказувати; бо їй кріпко хотілось знати, хто він і відкіля; і тільки що хотіла випитати, аж тут Олену розносило з своїм боярином: давай вп’ять жаліться, як він їй руки повикручував, як її вморив, і се і те, і довго усіє про нього говорила.
Довго слухала Маруся і не знала, як Олену і спинити, бо та радесенька була хоч до вечора товкти про свого боярина. Далі, буцімто не второпала, про кого вона розказує, та й каже:
— Приспівай же йому вже добре, та добре.
— Та се не йому! Хіба не чуєш? — крикнула до неї Оле* на.— Се я Василеві хочу приспівати.
— Та що там за Василь тобі дався? — каже Маруся. (А се вже у дівчат така натура, що котра якого парубка полюбить, то знарошне стане корити, щоб другі його похваляли).— От, не видала твого Василя,— каже,— відкіля він тут узявсь? І з якої слободи забрів сюди?
— Але! Мабуть, чи не з слободи! Він з города, він свитник, коли чула. Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усі дівчата коло нього. І танцьовати, і жартовати, не узяв його біс. Та й красивий же! Бач, як вихиляється, за тин держачись! Спина так і гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований: очі йому як зірочки, а патли так і мотаються: бач, по-купечеському...
— Мабуть, ти його любиш, так тим і хвалиш,— ледве промовила Маруся, ховаючи очі у рукав, а сама як на вогні горіла від Олеииних розказів.
— Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так він на таких і не подивиться. Кажуть, що його хазяїн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива та й красива і дуже багата. Він і сам ма копійчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника;
Тут підбіг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав. Вже вона його і лаяла, і кулаччям у спину товкмачила, так нічого і не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотілось з Марусею посидіти та про парубків наговоритися.
Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки: а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми і що віддає дочку і красиву, і багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на білую ручку, а слізоньки з очиць так і капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: «Ох, лихо мені тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як-то мені його забувати? Тим-то городянські дівчата... у них і парубки свої, не такі, як у нас, що ні на що і дивитись... Піду швидше додому (а сама ні з місця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горішків ніде не подіваю, так при собі й носитиму, більш ні на що, тільки на пам’ять. Хоч би па сміх вони мені сказали...» Та, сеє думавши, потрясла у жмені горішки та голосно й промовила: «Чи Зін мене любить? Чіт чи лишка?»
— Чіт! і любить тебе від щирого серця! — обізвавсь Василь, що вже давно стояв біля неї і дививсь на її смуту, та не знав, як зайняти.
— Ох, мені лишенько! — скрикнула Маруся і стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятір.— Хто такий? Про кого ви говорите? — пита й сама не зна, для чого і об чім.
— Той тебе любить... про кого... ти думала...— казав Василь, задихаючись від несмілості і з ляку, як почув, що вона ма когось на думці.
— Та я... ні про кого... не думала... я так...— сказала бідна дівка та й злякалася гріха, що зроду вперше збрехала; а опісля й каже.— Хто б то мене й полюбив?..
— Марусю, Марусю! — каже Василь, тяжко, від серця здохнувши; та й вп’ять насилу дух перевів і каже:— Я знаю такого...
— Марусю, Марусю! А ходи-ке сюди! — так кликнула її та ж Олена. Маруся ні жива ні мертва! Злякалась того, що Василь став з нею говорити, та ще так голосно; а тут ще й то, що Олена бачить, що вона з чужим парубком розговорює, а опісля і сміятиметься їй; а що найбільш те їй було страшно і жалко, і ніби досадно, що Василь каже про когось другого, що її любить; а їй би хотілось, щоб він їй сказав, що він сам її любить. От як злякалась, скочила з місця та й не може і ступить: а Олена знай її кличе: «Та йди сюди, ось-осьде я». А Василь теж став як укопаний і не зна більш, що й казати. На думці б то й багато дечого є, так язик не слуха, не пошевельнет його; а тут ще, на біду, підслухав, що Маруся об комусь вже дума і що йому нічого тут убиватися; а тут ще Олена збила його з товку... От і стоять вони обоє, сердешні, і не знають, на яку ступити, і чи йти їм куди, чи що робити?
Вже сама Олена прийшла до Марусі й питається: чи вона тутечки довго буде?
— Ні,— каже Маруся,— уже мені пора додому. Нічого більш тут дожидатись.— Та, сеє кажучи, так важко здохнула, що крий мати божа!
, — І я отеє йду додому,— каже їй Олена,— мати прислала за мною. Чи знаєш що? Ходім завтра укупі на місто; мати казала дещо куповати, так ходім зо мною; ти таки усе лучче знаєш.
— Добре, ходім. Моя матуся щось нездужа, так що нам треба, я й куплю; заходь тільки за мною,— сказала їй Маруся.