Повісті та оповідання, драматичні твори

Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

І усе се, що тільки є на землі, у воді, під небесами, се усе ти тільки по єдиному милосердію своєму для чоловіка сотворив єси? А він, сеє мізернеє созданіє, ся билина, ся пиль і порошина, чи він же тобі благодарить? І як?.. О боже праведний! Буди і сегда милостив нам, грішним!..» Більш сього не вміємо що і сказать!..

От і рідесенький туманець пав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і укупі з нею побігли ховатись меж крутими берегами. Далі і хмарочки стали розходитись, порідшали і стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, ніби царя якого, діющого добро усьому миру, і покотились геть-геть за

крутії гори, щоб тільки відтіля дивитися на те, що тут буде! Ось і зачервоніло на тій дорозі, де йому треба йти, і розіслалось мов сукно, як кармазин красне; далі неначе срібні цвітки по ньому хто посипав; а тут і увесь путь став мов золотим піском по червоному полю посиланий... Зазолотились і верхів’я дерева по лісам... і ось золотий по них пісок сиплеться по дереву нижче, усе нижче... нижче... Усе стихло... Чогось жде!.. Стало винирять з-за землі... що? І світ, і огонь, і краса... І вже і на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?.. І золоті промені від нього обсипали усю землю, і самії небеса стали ніби краще. Усе мовчить, жажда, щоб швидше явилася у повноті краса миру!.. Ідеть... викотилось зовсім... озирнуло землю і... неначе повелівало: «Хваліте господа, що создав і мене, і вас, і кожний день посила мене давать усьому миру світ і усякому диханію жисть...» Тут знова пташечки, неначе по чиєму наученію защебетали, усе мов змова ожило, чоловік знов прийнявсь за діло своє... і що то: увесь мир ізрадовався!..

Ось вийшов і Василь із садка. Він добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупі йти на місто, так він і не пішов вже додому у город, а у тім же селі, від города вер

бо

стов з чотири, скитався усю ніч, і як стало світати, то він (0же і беріг їх. Визиравши із садочка, побачив, що дві дівчини геть-геть відстали від прочого народу, тихенько ідуть собі і розговорюють; він зараз відгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звістку; ото він і пішов буцімто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, і дух йому захва-туе від радощів, що ще побачить Марусю і поговорить “з нею.

От ідуть дівчата; Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцімто і слуха, та усе про своє гада... аж зирк!., і пізнала свого Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животі похолонуло, і дух зайнявсь, і сама ні з місця.

— Та йди-бо швидше! — крикнула на неї Олена.— Чого ти зопиняешся? І так опізнились.

— Та хто його зна, чи спіткнулась чи що,— каже Маруся, сама ж ні з місця, хоч так би і летіла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, він не її любить, що він вже посватаний на хазяйській дочці... усе забула, а тільки того й бажа, щоб бути укупці з своїм Василечком.

От як почув Василь* що дівчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь і каже:

— Добридень, дівчата. Боже вам помагай!

— Спасибі! Нехай і вам бог помага! — казали йому ув один голос дівчата.

От їм і каже Василь:

— Чи не бігла проти вас яка собака?

— Цур їй, пек від нас! — каже Олена.— Ми її не бачили; хіба де біга?

— Ось тутечки тільки перед вами кидалась на людей,— казав Василь,— то проженуть її, а вона відтіля забіжить, та й не знаєш, відкіля її стерегтись. Та така сердита, на усіх так і кидається. Так я отеє виломив собі коляку та йду і озираюсь.

— Ох, лишенько, я її боюсь! Вернімось, Марусю! — каже Олена.

— Не бійтесь, дівчатка; адже ви у город і я у город; то я з вами буду йти, а коли набіжить, то вас обороню.

— От за се спасибі! Тепер нам, Марусю, не страшно,— сказала Олена, а сама радісінька

була, що з парубком буде йти усю дорогу. Оттак і пішли собі укупці.

Зовсім же то наш Василь збрехав, що будто там бігла яка б то собака. Се він знарошне їх налякав, щоб вони припросили його проводити їх і щоб не церемонилися з ним йти.

Ось як йдуть, і Василь їх попереджа—звісно вже, молодецька походка проти дівчачої — та й піджида їх; от Ма^ руся збиралася, як би то з ним заговорити, а далі й каже:

— Бачите, як ми тихенько йдемо і ви нас піджидаєте. Може, ми вам боронимо?

— А чим? — каже Василь.

А Маруся каже:

— Тим, що, може, вам... пильно треба у городі бути? Може, вас хазя... хазяїн жде? — Себто надогад буряків, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську дочку.

— І вже мені тепер город! Забув про його і думати,— сказав Василь, а далі, тяжко здохнувши, і каже: — Одно в мене на думці: коли б то бог поміг! Тільки за тим і піду до хазяїна, щоб...

— А чому ви учора на весіллі не танцьовали? — перебила йому Олена та й почала з ним пащековати. Він їй слово нехотя чи скаже, чи не скаже, а вона йому десять: та так і стриже, так і стриже, та вигадує, та докладає, та придирається, що вже Василь ніяким побитом і не відчепиться від неї.

А сердешна ж то Маруся зачепила було Василя,— тепер і сама не рада. Вже ж тепер він, не таючись, сказав, що у нього щось є на думці і що за там тількй і йде до хазяїна. Се вже, певно, щоб домовитися об сватанні на його дочці.

От у таких думках та гадках йде не йде, і ноги не служать; і сердиться на себе, чого вона на торг пішла; сердиться на Василя, чого він їм назустріч попався, і вже мов засватаний, а з чужими дівчатами ходитиме по базару; сердиться і на Олену, чого вона така весела, чого так з засватаним парубком пащекує; сердиться на усіх і за все, а сама не зна на кого і за що.

От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила усе, що треба їй було, а Маруся тільки ходить за нею та світом нудить і усе нападається на Олену, що притьмом пора додому. А Василь усе з ними ходить та — як той міхоноша у колядці — носить Марусин кошик та склада, що Олена купує. Далі осміливсь якось-то спитати Марусю (бо, бачивши, що вона усю дорогу мовчала, думав, певно, що вона на нього сердиться) та й пита:

— А ти, Марусю, чом нічого не купуєш?

— Та мені небагацько... дечого й куповати...— каже Маруся та й відвернулась від нього, щоб не дивитись на чужого жениха,— тільки й треба купити матері... кресало на люльку... а батькові... ниток красних... на мережки до хусток... та яловичини... на петрівку*

Оттак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь їй у вічі не насміявсь; ще то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки.

Василь тільки собі тихесенько усміхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно є, та й узявсь, що треба було Марусі, купити. Покупивши і поскладавши у кошик усе докупи, каже:

— Вже ж як хочете, дівчатка, а я вас опроводжу аж додому, щоб оборонити вас від собаки; та й мені таки у вашім селі є до чоловіка діло.

Оп’ять-таки Василь збрехав: не було йому ніякого діла ні до якого чоловіка, а хотілось йому... та побачимо, що буде дальш.

От і пішли вони собі вп’ять укупці з города. Тільки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне:

— Ох, я дурна та божевільна! Забула зайти до шевця по батькові чоботи. Що тут мені на світі робити?

Потолковавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, затим що недалеко і у вулицях не страшно, а Василь щоб зостався біля Марусі і щоб тут же дожидали Олени, а вона мусила швиденько вернутись.