Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
— А де ж я вам їх озьму? — сказав Нечипір.— Не знать чого ви забажали, неначе вередлива жінка: дай того, чого нема. У якого сина є хоч піввареника?
— А он у тебе меж зубами стирчить якраз піввареника,— сказав отець Микита та кісткою, що зосталася йому замість пальця, як штрикне йому у рот, аж зуби забряжчали і трохи з десяток їх не розсипалось.— Гляди ж, не дівай ніде, доки потребую.— Сказав та й відвернувсь порядок давати, бо уся громада, як тая хвиля, насунула з попом ціловатись.
Повернув Нечипір язиком у роті... аж так і є: намацав піввареника, що застряло у кутніх зубах. «Що тут мені на світі робити?—дума собі.— Се біда! Отто я був кріпко п’яний, та їв вареники, та над ними й заснув, не проковтнувши останнього. А морока, та й годі! Се мені такого лиха наробила не хто як моя Пріська! На якого трясця вона мені їх давала? А бодай вас з жінками! На якого гаспида вони вигадали вареники? Хто їх видумав ліпити?
Оттак собі подумавши, і став собі назад протовплюватися. Так що ж, сердека! Куди ні піткнеться, так усюди народ так лавою і валить до попа, що ні пропхатися йому меж ними, ні просунутись ні жодною мірою не можна. Він би і посилковавсь, так боїться, що як якого дуже пхне, так щоб, бува, кістки не порозсипались і щоб йому вп’ять такої пені не було, як у шинку, як то раз напившись дуже, та зчепився з шинкарем, та потовк йому усі пляшки і усі чарки, а опісля й приплативсь, троха чи не сорок алтин; а як — дума собі — розсиплю якого мерця, так, може, і карбованцем не відбудеш. Сікався-сікався, щоб просунутись, далі бачить, що непереливки, став собі, опустив руки, понурив голову та й дума: «Ну, кат вас бери! що буде, то й буде! Буду дивитися на вашу кумедію». От і дивиться, що тільки вони роблять: той лізе і втирається, а вже і губів нема, тільки самі зуби стирчать; а у іншого і зубів нема, сама пасть, що інша голова йому у рот улізе; та все ж то до попа, та все замість того, щоб цмокнутись, як поцілуєшся, а тут тільки кістка об кістку: стук-стук! А як пішли молодиці та дівчата, так наш Нечипір добре по-* сміявсь: інша йде і дума, що на ній і досі очіпок парчевий, а він вже не то що полиняв, і зовсім розсипався, що й ниток вже не дуже густо зосталося; а ще таки вихиляється та озирається, і щоб дивилися на неї люди, що яка-то вона хороша у парчевому очіпкові, знай поводить головою,* що аж рипить на кістках, неначе хвіртка на поржавілих завісах. А ось дівка дума, що вона й тепер ще хороша, і чорнява, і повновида, і рум’яна, як була на сім світі; тільки вже в неї носа нема, одної губи не питай, очі позападали, брови повилазили, замість гладесеньких та повнесеньких щік стали жовті, сухі, позморщувані*, як тая губка, що у греків у бакалейній лавці меж хвигами та родзинками продається; на голові волосся повилазило і замість кіс шматочки від скиндячок позоставались; оттака підійде до попа, та, щоб поціловатись з ним, протягне губу, та й засоромиться,—бач би то стидно дівці ціловатись — та і втреться кістлявою рукою, бо вже ні одежі, ні сорочки не зосталось, усе повідлежувала; то, гляди, попхнуть її ззаду, щоб мерщій кінчала, то вона вп’ять до попа... та мерщій: стук!, кістка об кістку! та й засоромиться іще гірше, і ті ямки,
де колись були вочі, закриє рукою та, похиливши голову — бач, їй стидно, що поціловалась,'---ибіжить назад; та як ще пробирається побіля того парубка, з котрим вона иа сім світі женихалася, а вій її, щоб згадала старовину, за тую плахтину — смик! то вона ще й дужче засоромиться і ховається промеж людей... А Нечипір на сеє усе дививсь, та покивав головою, та й дума: «Горбатого і могила не справить. Які були на сім світі, такі є й там. Дівчача натура усюди однаковісінька: промеж людей, так і соромиться, нехай же на самоті, так ну!..»
Далі став і об собі він думати та гадати! «Що мені,— каже,— на світі робити? Прийшлось у лиха грати з сим гаспидським — кроме хліба святого — вареником! Проковтнув би його, та й кінець ділу; так гріх, піст зайшов. Викинути? Так отець Микита казав, щоб я його ніде не дівав, а не послухати його, то ще, опріч біди, заставить себе у решеті возити, та й покуту накине, що й наш живий отець Павло не відчита...» Аж ось дивиться — приятель його, Радько Похиленко, стоїть окроме усіх у куточку та дріма. Нечипір собі й дума: «Підійду лишень до нього та порозпитаюсь, чи не можна як-небудь від них і навтікача; бо він ще тільки годів з п’ять як вмер, то ще, може, не дуже з ними з’якшався і, може, за живим швидше руку потягне». От і підійшов та й каже:
— Здоров, Радько! Чи ще мене не забув?
' — Здоров, Нечипоре,— каже Радько,— як тебе й за
бути? Я й тепер часто згадую, як то ми з тобою на тім світі гуляли.
— А як собі поживаєш?
— Та -зо всячиною. Як там кажуть: часом з квасом, порою з водою. Добре ви, живі люди, робите, що не дуже сікаєтесь на наш світ.
— А що? Хіба у вас не так, як у нас? — спитав Нечипір.
— Ні, братику! — казав Радько.— Тут вже увірвалась нитка. Воно б то для кого й добре: лежи скільки хоч,
— Адже ви часто навідуєтесь і на наш світ? .
. — Та то вже, братику, з нудьги. Лежиш собі та й споминаєш: як у кого була жінка, то й думаєш, як. то вона, сердешна, собі поживає? От і винирнеш на ваш світ; аж гульк! у твоїй хаті та вже інший хазяїн, і все не так, як при тобі було: і господарство не туди йде; і об тобі вже ніякої пам’яті иема, тільки що у граматці записаиий; і діточки твої, як сиріточки: і голенькі, і босі, і голодні, і зовсім обіджені від вітчима та від нових дітей. От і озь-ме серце, зараз сонній жінці і надаєш тусанів: нехай возиться з знахурками та з ворожками, а ти своє узяв та й прав. Оттак і парубоцтво кинеться підглядати за своїми дівчатами, що божилися, що поки жива буду, любитиму тебе, а ти вмреш, і я за тобою, щоб і лежати укупі. Ти, як дурень, вмер, та ждеш її, ждеш з московський місяць — нема!.. Гульк на ваш світ! А вона вже й заміж пішла, і у колисці колише дитину, або, дівуючи, з другими перекидається та регочеться, а часом і тебе недобрим словом спомина... Нічого робить. Почухаєшся та й засядеш під плотом, поки йтиме з вечорниць, та тут їй пустиш яку-небудь мару, щоб з ляку трясця схопила... Коли ж інший був гуляка, що без чарки його і за живіт брало, от і зду-ма: «Піду хоч подивлюсь, як добрі люди на тім світі п’ють...» Прийде, так що ж? Усе не те, що при йому було: замість шинкаря сидить ціловальник, не у церкві його згадуючи: замість осьмухи, вже йде кварта, та й горілка розведена більш чим наполовину, і ціна не людська. От із серця, що йому робити? Католицького бузувіра, ціловаль-ника, учистить по лисині або патли обірве, що він і не зна, відкіль йому і біда сталася; каторжного підтовкачку головою у діжку догори ногами поставить; анцихристову посудину усю переб’є, народ із кабака розжене і таку славу наведе, що й самий невсипущий п’яниця три дня не посміє ногою у кабак ступити.
— Отеє ти, Радько, добре нагадав про горілку,— казав йому Нечипір.— Чи не хоч по чарці, ради вашого празника? Ходім до мене; у мене є добра горілка, аж із вольної крадькома від об’їздчиків проніс об масниці.— Се ж Нечипір кажучи брехав; який син у нього і крапля була у господі? одно те, що ні за що було сього добра й купити, а друге, що й Пріська не таківська була, щоб держати горілку дома, бо Нечипір добравсь би до неї, де б вона не була захована; а се Радька він підмовляв, аби б тільки з церкви вийти, а там би він і вдрав куди здря, нехай би його Радько опісля позивав за брехню. Так що ж бо! І тут сердешному Нечипорові невдача! Радько йому, кріпко здихнувши, каже:
— Ні, братику, ні! Сього вже й не згадуй. Рада б мама за пана, так пан не бере. Пішов би за тою чаркою не то що до тебе, та хоч би і за десять верстов* так щ<э жЬ куди я її питиму? Бач, живота катма! у горло віллю, а вона й вибіжить, і мені смаку не дасть, тільки добро занапащу; нехай зостається вона добрим людям...
— Так ке лишень, понюхаймо кабаки; ось вийдім лишень з церкви,— казав Нечипір, усе-таки піднімаючись на хитрощі.
— І сього добра не вживаю. Віддячують тут добре за сюю поваду.
— Як так? — питав Нечипір.
— А от як,— казав Радько,— от бач, я здорово нюхав кабаку на тім світі, так ось мені повнісінький ніс гробаків, та так, братику, лискочуть і вдень і вночі, що не то що, по усій домовині місця не знайдеш. Свербить у носі та й свербить, а не чхнеш.
— Бач, як у вас поводиться,— казав дивуючись Нечипір.— Так хіба є кара у вас за гріхи?
*— Де-то вже нема! — каже Радько.— За кабаку ніс відвіча; от я ж таки любив тягнути горілочку, так усі кишки разом і пропали, так що хоч відерко улий, то не зостанеться ні краплі. Хто охочий був битись, тому зараз кулаки повідпадають і руки скандзюбить у три погибелі. А жінкам, братику, жінкам, так що то достається! Овва! Яка була цокотуха та щебетуха, так тільки що піткнеться на наш світ, та й дума б то по старовині, щоб і тут па-щековати, та приньметься за зводи та за переводи; а тут їй зараз у рот і сіла жаба, та й квака, та так учепиться за язик та за піднебіння, що ніякою силою її і не відірвеш. А котора, не тільки молодиця, та й дівчина, коли була моргуха, та очицями поводила чи на парубків, чи хоч і на нашого братчика, та жодному ииіцечком признавалася, що тільки його одного любить, а зо усяким женихалася; а коли жінка, та від мужика другим сорочки мила... та стьожки у комір давала, та й друге що-небудь... так таким вже зараз очі й пропали, а замість їх у ямках гробаки аж кишать, брови повилазять та й друге-прочеє, так що сором і у люди показатись. Є тут усім халепа! Або котра жінка против закону піде та стане мужика вчити...