Повісті та оповідання, драматичні твори
Шрифт:
Тільки що ті усаджувались, аж та дітвора, що бігала круг церкви, сюди ж присипала і сікаються до Нечипора і знай своє товчуть: «Нас мати породила, нехрещених схоронила, під порогом положила... давай і нам, дядьку, вареника; а як не даси, залискочемо у смерть...»
— А зась, циганчата! — крикнув на них Нечипір та аж тупнув ногою.— Чіп відсіля! ви не сього приходу. Пожалуй, є вас багацько таких, що й попід плотами покидані, і у глечиках потоплені; та як мені усіх обділяти, так се в мене не тільки вареника, та й волосся не стане...
— Зовсім! Обділяй мерщій! — заклекотіла мерцівська громада, посідавши й утихомирившись.
—
Дивиться Нечипір: нема ні отця Микити, ні пана дяка, ні старих, ні молодих, ні дівчат, ні парубків... зостались самі гроби на кладовищі, як і учора були.
— Цур палічча! — закричав Нечипір, сеє бачачи. Се ж він знарошие їх до третіх півнів і манив, бо чув від старих людей, що тільки самі чортяки від першого півня ще* зають; а що відьми, мертвеці, упирі, вовкулаки і усяка нечисть шляються до других, а інші і до третіх півнів. От він тільки їх і дожидав.
— Фіть, фіть! — подивившись по усім усюдам, чи не зоставсь котрий на сім світі, Нечипір посвистав та й каже: — А що? наїлись вареників? не здивуйте, Мусили мене .'ілііппастіїтБ, тепер натщесерце спочивайте; та вже більш мене не заманите... Що ж мені тепер робити? Піти додому, жінка не повірить, що їй буду розказовати, га що іі попіб’є, думаючи, що, може, я де по шпикам ходив. До церков, поки живі попи задзвонять, ще не швидко; ляжу тут спати та й спатиму; задзвонять, я тут і є.— От собі приліг на горбику, якраз біля хвіртки, куди народ у цшш-тар йде, згорнувсь та й захріп собі гарненько.
Спав-спав, аж ось чує, що його сіпають і таскають то сюди, то туди. От йому і здається, що се його мерці рвуть на шматки, та спросоння давай якомога кричати: «кукуріку» та «кукуріку!», щоб мерці щезли під нього та порозсипались, думаючи, що то півень кричить. Далі чує, що круг нього люди возяться та регочуться, і хоч його іі дьоргають, та не рвуть- на шматки, а ще й говорять: «Нс-чипоре!.. Устань... устань!» От він очима — луп! аж — зирк! перед ним піп... та вже не отець Микита, а отець Павло, живий піп, і дяк, пан Степан, і усі люди, скільки їх тут ні бачить, усе живі люди, і сусіди, і приятелі його; а тут і писар з ратуші, з котрим він учора добре заговляв.
Устав наш сердека, і очі продира, і чухається, і не зпа, що йому казати, що його і піп і уся громада лають, і п’яницею узивають, і що цілу ніч шлявся, та так, де припало, там і валяється.
— Але, п’яниця! — далі, надумавшись, каже їм Мечн-пір.— Тут не п’яниця, а ось мені яке привиденіє було. Ось слухайте лишень, і ви, паніотче, і ви, люди добрі.— От і почав їм усе розказовати: як був учора п’яний, як додому прийшов, як заснув і як пішов до вутрені, і що тут з ним було, і як мерці хотіли його розірвати за вареник, і як півень заспівав, і як вони пропали,
— Та не слухайте його, п’яниці! — загомонів на нього панотець, бачачи, що увесь народ около нього обступив і, пороззявлявши роти, слухають його; та і ще каже: — Не слухайте, се він перепивсь та сп’яну химери погнав.
— Та які тут, паніотче, чесніотче, химери; іменно так було, як я кажу. Ось відімкніте лишень церкву, то й знайдете там мою шапку. Вона там; мертвеці не дали мені її. і узяти; я ж кажу, що вона там. Я не лазив пак у вікно, щоб її знарошне там положити. Та й лучче роздивітесь по церкві, чи нема якої шкоди...
От і відімкнули церкву, ввійшли; аж справді, де казав Нечипір, що положив шапку, там вона й є; по церкві усе було справно і не можна було примітити, щоб мертвеці уночі тут були.
Що то дивовалися усі люди про те, що розказував Не-чипір! А найбільш отся шапка, хоч кому, так навдивовижу була: як пак таки вона б зайшла у церкву, якби не він її заніс? а як би він її заніс, якби церква не відчинена була? а хто ж її уночі відчинив і хто дзвонив? От і стало буть, що се мертвеці так порались. Так і старі людиговорять, що було колись, у якімсь-то селі якомусь-то чоловікові такеє ж привиденіє, що думав на вутрешо прийти, аж прийшов... мертвеці служать собі по-своєму та у піст справляють Великдень.Та воно ж так і є: у нас піст, а в них Великдень. Та, отже, і Нечипорові казали, що кажуть, коли ж їм його і справляти, як не тогді, як церква і дзвони гуляють, а люди після пущання смертельно п’яні... «Так, так і є, так і є!»—закінчала ув один голос уся громада.
От як так промеж собою люди толковалися, а вже не хто, як старі баби, та таки й молодиці, аж ось і обізвавсь один чоловік і каже: — Та Нечипір учора увесьдєнички п’яний ходив без шапки; і я його питав, де він пропив шапку, так каже, іще як був ранком у службі, так у церкві забув, спішачи з приятелем до пана дяка на роз-грішеніє».
— Та і я бачив,— казав ще один чоловік,— як він її учора у службі клав і як пішов без шапки, і сміявсь з ньо* го. Се йому, п’яному, приснилася така нісенітниця...
— А, се йому приснилося... Се він сп’яну химери погнав!..— загула вп’ять громада, що як який чоловік скаже слово, то вона, не розчухаючи, що і для чого, зараз і кричить «так-таки, так, так!» і у всякім ділі так.
— Еге! мабуть, що химери! мабуть, що приснилося! Ні, сьому таки правда.— Так казала мені стара Куцайка, розказуючи свою повість, та й божилася, що сьому, каже, іменно правда була.— А мені,— каже,— розказувала про се покійна ковалиха Оксана, а вона чула від Явдохи, дядини старої Потапихи, що була опісля за Денисом Буцем. Так тут, каже, нігде дітись: правда та й правда, що, було, прийшов Нечипір на мертвецький Великдень.
Оттак-то! От до чого ся горілочка доводить, що йому такеє привиденіє було, що крий боже і усякого християнина. Цур же їй, тій горілці. Пити її можна, та не напиватись; чарку, другу у кунпанії, а не так вже, як Нечи* пір, що й худобу попропивав, і звівся нінащо та ще й душі троха було не занапастив. Ей, бережіться, хлопці, не удавайтеся у теє п’янство!
КОНОТОПСЬКА ВІДЬМА
Посвящается Михаилу Якимоаичу Всі)риге