Повернення Короля

Толкин Джон Рональд Руэл

– Серце моє розривається від сумнівів, володарю, - сказав він, підійшовши до Теодена.
– Мені переказали дивну пораду. Нові негаразди загрожують здалеку. Я довго думав і тепер повинен змінити наші плани. Скажи, скільки часу потрібно, щоб дістатися до Дунхаррану?

– Зараз майже друга година опівдні, - прикинув Еомер.
– Через три дні ми підійдемо до Городища, ще за добу відбудеться загальний збір. Швидше не встигнемо, бо треба зібрати усі сили країни.

– Три дні, - промурмотів Арагорн.
– Збори тільки почнуться. Нічого не вдієш...

Він підвів голову, напевно, прийнявши якесь рішення, і обличчя його проясніло.

– Тоді, володарю,

дозволь мені з моїми товаришами відокремитись та піти своїм шляхом, не ховаючись більше. Час таємності для мене минув. Я повинен пройти на схід найкоротшим шляхом, і тому я піду Стежиною Мерців.

– Стежина Мерців!
– здригнувся Теоден.
– Навіщо? Еомер зблід і широко розплющив очі.

– Якщо ця стежка існує, вона починається в Дунхар-рані, - додав Теоден.
– Але ніхто з живих не пройде нею!

– Горе мені!
– похмуро мовив Еомер.
– Арагорне, друже мій, ми сподівались битися пліч-о-пліч, але якщо ти підеш по тій Стежині, ми більше не побачимось!

– Цей шлях я обрав і не зверну з нього. Але ми ще зустрінемося на полі битви, Еомере, навіть якщо всі привиди Мордору стануть між нами.

– Роби, як знаєш, володарю мій Арагорне, - відповів Теоден.
– Хтозна, може, тобі судилося торувати шляхи, заборонені для інших. Розлучення гірке, без тебе ми втратимо багато, але я мушу їхати не зволікаючи. Прощавай!

– Прощавай, володарю. Ти йдеш назустріч великій славі. Прощавай і ти, Меррі. Леголас та Гімлі знову йдуть зі мною на полювання, але я залишаю тебе в надійних руках.

– До побачення!
– тільки й зміг промовити Меррі. Змісту розмови він не зрозумів. Погано бути маленьким і нетямущим! Ще більше, ніж раніше, йому бракувало Піна з його веселою й завжди життєрадісною вдачею. Коні роханців [39] ханців нетерпляче переступали ногами. Хоча б уже скоріше поїхати...

Теоден кивнув Еомеру, той підняв руку й вигукнув: «Уперед!» Роханці рушили по греблі, перетнули вал, Хельмів Луг, а через милю з гаком їх поглинуло підгір'я. Арагорн під'їхав до валу і стежив за загоном, доки він не зник за рогом. Потім сказав Хальварду:

– Ось поїхали троє з тих, кого я люблю, і найменшого - аж ніяк не менше за всіх. Як спокійно пішов Меррі назустріч невідомій долі! А втім, навіть знаючи свою долю, він би не повернувся...

– Гобіти - народ невеличкий, але тямущий, - погодився Хальвард.
– Не дорікати ж їм за те, якого клопоту нам коштує охороняти їхні кордони!

– Долі наші так тісно з'єднані, та от знову доводиться розлучатися... Ну, гаразд. Я поїм чого-небудь і поїдемо. Леголасе, Гімлі, ходімо зі мною, заодно поговоримо.

Вони втрьох повернулися до фортеці. Арагорн сів до столу і мовчки почав їсти; друзі також мовчки чекали.

– Ну, годі вже тягнути, - сказав нарешті Леголас.
– Кажи, розваж душу, віджени чорні тіні! Що трапилося з тобою за цей час?

– Я витримав двобій більш тяжкий, ніж битва біля Гірського Рогу, - відповів Арагорн.
– Я зазирнув у палантір Ортханка.

– У кляте чародійське дзеркало!
– жахнувся Гімлі.
– Ти говорив... з Ним? Навіть Гандальф уникав цього!

– Ти забув, з ким говориш, - відповів Арагорн суворо, і очі його блиснули.
– Чи ти побоюєшся, що я запропоную йому обміняти одного сварливого гнома на слухняного орка? Ох, Гімлі, Гімлі...
– Тут голос його пом'якшав, стомлене обличчя посвітлішало.
– Я законний спадкоємець палантіру, маю і право, і силу - так я вважав. Право безперечне, а сила... сили ледь вистачило. То була відчайдушна сутичка, не скоро я зможу

заспокоїтися. Я зміг не промовити жодного слова, і камінь, врешті-решт, підкорився моїй волі. Одне це вже нестерпно Ворогові. І він побачив мене. Так, пане мій Гімлі, побачив, але не в тому вигляді, до якого ти звик. Якщо це піде на користь Ворогові, значить я зробив погано. Але скоріше буде навпаки. [40]

Зустріч зі мною - для нього удар в саме серце: сам він давно шукав мене, а знайти не зміг. Він не забув Ісілдура та Еленділа. Аж ось, в годину здійснення його давніх задумів, з'являються і спадкоємець Ісілдура, і меч Еленділа. Він бачив знову відкований клинок; та хоч велика його міць, йому знайомі і сумніви, і страх.

– А все ж таки, його сила величезна, - похитав головою Гімлі, - і тепер, безперечно, він прискорить перший удар.

– Хто поспішає бити, частіше хибить. Ми повинні врахувати це. Розумієте, коли я подолав палантір, мені багато відкрилося. З півдня на Гондор насувається непомічена небезпека. Через неї кількість захисників Мінас-Тіріту скоротилася, а якщо її швидко не зупинити, місто буде втрачено за декілька днів.

– Виходить, ми його не втримаємо, - мовив Гімлі.
– Кликати на допомогу нікого, та вона й не встигне вчасно!

– Допомоги взяти ніде, це вірно. Це означає, що я мушу йти сам. І лише один шлях крізь гори дозволяє вчасно вийти до узбережжя: Стежина Мерців.

– Яка мила назва!
– посміхнувся Гімлі.
– Роханцям, як я помітив, вона зовсім не до вподоби. Кажуть, нібито живим ходити цією стежкою не варто? Ба навіть якщо пройдемо, що важать три неповні дюжини проти всієї армії Мордору?

– Живі не ступали на Стежину з тієї пори, як тут оселилися роханці, - підтвердив Арагорн.
– Але спадкоємець Ісілдура у разі потреби може використати її - якщо насмілиться. Елронд Мудрий через своїх синів нагадав мені про старе пророцтво.

– Що за пророцтво?
– спитав Леголас.

– Ось слова Мальбета-віщуна з часів Арведуї, останнього короля Форносту:

Тінь неосяжна лежить у світі, Крила темрява тягне на захід, Вежа двигтить: наближається доля Аж до могил правителів давніх. Мертві повстали: година надходить Тих, що присягу свою зламали. З пороху встануть при брилі Ерег, Рогу дзвінкого зачувши поклик. Чий буде ріг той? Хто їх покличе З сірої пітьми, народ забутий? Пращуру його вони присягали. З півночі прийде услід за бідою Той, хто заклятий поріг переступить. Той, хто пройде Стежиною Мертвих.

– Безсумнівно, вельми темною стежкою, - зітхнув Гімлі, - але ж не темнішою за цей вірш!

– Якщо спроможешся зрозуміти, - сказав Арагорн, - тоді я прошу тебе поїхати зі мною. Якби не потреба, я і сам не мав би ніякого бажання туди завертати. Тому нікого не змушую, бо там на нас чекають тяжкі зусилля й жахи, а можливо, й що-небудь гірше.

– Я піду за тобою, хоч би куди ця стежка вела.

– Я теж піду, - сказав Леголас.
– Мерців боятися? Це дурниці.

– Сподіваймося, що забутий народ не забув, як користуватися зброєю, - зауважив Гімлі, - інакше нема чого й турбувати його.