Повернення Короля
Шрифт:
Опустившись на одне коліно, гонець подав стрілу Теоденові:
– Привіт тобі, друже Гондору! Я, Ергон, був посланий Денетором вручити тобі цю стрілу. Гондор потребує допомоги Рохану. Ви завжди підтримували нас, і нині Намісник просить прибути без зволікання та при повній силі. Інакше Гондор загине. [58]
Теоден узяв стрілу. Видно було, що він давно очікував цього знаку, і все ж таки рука його здригнулася.
– Червона стріла... За мого життя її не бачили в Роха-ні. Значить, дійшло до останньої межі. Яке підкріплення буде потрібне Денеторові, в які терміни?
– Це вирішувати тобі, володарю, - сказав Ергон.
–
– Намісник повинен знати, що народ наш живе врозсип і на збори потрібен час. Мабуть, я не помилюся, Ергоне, якщо скажу, що Намісник Мінас-Тіріту знає більше, ніж велів сказати?
– Не знаю, володарю, звідки б йому знати, однак становище наше кепське. Денетор не наказує, а просить згадати стару дружбу і старі умови. До нас дійшли звістки, що багато правителів півдня стали на бік Мордору. Від північних лісів до Дагорладу всюди спалахують бої, дзвенить зброя. З півдня харадрими загрожують узбережжю - на допомогу підлеглих нам князівств розраховувати не можна. Поспішай, володарю! Під стінами Мінас-Тіріта вирішується доля світу, і якщо ми не втримаємося, потік заллє також зелені степи Рохану. Тоді навіть ці гірські сховища не врятують вас.
– Страшні звістки приніс ти, - сказав Теоден, - однак не всі вони несподівані. Передай Денетору: ми прийшли б на допомогу, навіть якби Рохану нічого не загрожувало. Але ми зазнали значних втрат, борючись зі зрадником Саруманом, і не можемо оголити ні північний, ні східний кордони. Денетор про це напевне знає. Може також трапитись, що Ворог встигне оточити вас. Проте завтра, відразу ж після зборів, ми виступимо. Спочатку я сподівався зібрати десять тисяч кінних; на жаль, частину доведеться залишити для охорони кордонів і міст. Шість тисяч я поведу до Мінас-Тіріту. Так і скажи: ярл Рохану сам поспішає прибути в Гондор, хоча навряд чи повернеться звідтіля живим. Щоправда, шлях неблизький, а люди і коні повинні берегти сили для бою. Отже, порахуємо: за тиждень від завтрашнього ранку ви почуєте бойовий клич Еорлінгів. [59]
– За тиждень!
– вигукнув Ергон.
– Що ж, я розумію, інакше неможливо. А іншої допомоги чекати начебто б нема звідки... На жаль! З'явившись на сьомий день, чи не побачите ви на місці нашого міста руїни? Тоді хоча б зіпсуйте оркам і харадримам бенкет на руїнах Білої Вежі...
– Щодо цього можете не сумніватися, - запевнив Тео-ден.
– А тепер прошу вибачити - після недавньої битви і довгої їзди мені необхідний відпочинок. Погостюй у нас до ранку. Помилуєшся на моїх молодців, і тобі легше стане. Ранок кращий за вечір, бо завжди обіцяє щось добре!
Теоден підвівся, за ним - усі інші.
– Йдіть спати і спіть міцно, - сказав Теоден.
– І ти, мій Меррі, йди відпочивати. Завтра вранці ти мені знадобишся.
– Завжди до послуг, - вклонився Меррі, - навіть якщо ти звелиш їхати з тобою по Стежині Мерців.
– Не згадуй їх проти ночі!
– спохмурнів Теоден.
– Втім, і інші стежки нині можуть заслужити на таке ім'я... Тому я ще не вирішив, чи брати тебе в похід. На добраніч, друже мій!
– Вони за мене вирішують! Брати, не брати!
– бурмотів Меррі.
– Я не бажаю стирчати в обозі! Не хочу, не бажаю...
Уперто повторюючи ці слова, він непомітно заснув, а вранці хтось поторсав його за плече.
–
– повторював посильний. Меррі підхопився, мов його вкололи.
– Що трапилося?
– Ярл кличе тебе.
– Та сонце ж іще не зійшло!
– Чи зійшло, чи ні - ми його не побачимо. Насунулася хмара. Але час не зупинився. Поквапся!
Меррі схопив плащ і вискочив з намету. Протягом ночі все дивно змінилося. Фарби пропали, усе стало попелясто-сірим і чорним, навіть повітря якось поважчало і ущільнилося; речі не відкидали тіней, тиша стояла повна. Самої хмари не було видно, лише на сході ворушилися чіпкі чорні пальці, і між ними слабко просвічувався ранок. Небо тисло, як склепіння льоху, світло не підсилювалося, а слабшало з кожною хвилиною. [60]
Біля наметів, тихо перемовляючись, юрмилися люди. Багато хто не приховував страху. З важким серцем увійшов Меррі до ярла.
– Ця хмара - передвісниця Мордору, - казав Ергон.
– Учора перед заходом сонця ми їхали по Східній марці і бачили, як вона росла, поглинаючи зірки. Тепер немає просвіту від Похмурих гір до самого Мінас-Тіріту. Війна почалася...
Теоден схилив голову.
– Так... Велика битва обріже багато ниток, а багато інших знову зав'яже. Тепер немає сенсу ховатися. Ми поїдемо відкрито, найкоротшою дорогою, аби коні здужали. Чекати тих, хто запізниться, не станемо, огляд почнемо негайно. Чи вистачає в Мінас-Тіріті харчів? При такому поспіху ми не можемо брати з собою нічого, крім хліба і води, аби заморити голод.
– Усе необхідне є в достатку, - запевнив Ергон.
– Рушайте необтяжені і якомога швидше.
– Еомере, викликай сурмачів, - велів Теоден.
– Нехай грають збір.
Еомер вийшов, і за кілька хвилин тишу порушив переклик сурм і ріжків; але в густому і важкому повітрі вони вже не дзвеніли так сміливо, як вчора.
– Ну, мій любий гобіте, - мовив Теоден, звертаючись до Меррі.
– Я йду воювати і не можу утримувати тебе. З цієї хвилини ти вільний. Залишайся тут і, якщо побажаєш, служи Еовіні: вона буде правити замість мене.
– Ні, не треба!
– закричав Меррі.
– Так негоже, володарю! Я присвятив свій меч тобі! Я не хочу і не можу розлучатися з тобою... Усі мої товариші воюють, так чи інакше, соромно мені відсиджуватися в норі!
– Ми поїдемо верхи на швидких і сильних конях. А ти, хоч і хоробрий душею, просто не зможеш утриматися в сідлі...
– Ну, то прив'яжи мене чи причепи до стремена! Зроби як хочеш, тільки візьми. А не візьмеш - пішки піду, так і знай!
– Я такого не дозволю, - посміхнувся Теоден.
– Вже краще візьму тебе на сідло до Сніжногривого. Можеш їхати зі мною до Едорасу. Побуваєш на Золотому Дворі, а там подивимося. Туди Малий донесе тебе легко, перегони почнуться пізніше. [61]
– Пішли зі мною, Меріадок, - сказала Еовіна, підводячись з лави.
– Є справа.
Вони пішли між рядами наметів і зупинилися біля дощаної будівлі, де зберігалася зброя. Майстер-зброяр виніс звідти маленький шолом, круглий щит і всю потрібну амуніцію.
– Одне прохання висловив Арагорн, - мовила Еовіна, - забезпечити тебе всім необхідним для походу і битви. Я обіцяла і зробила все, що можна. Відчуває моє серце, це тобі незабаром знадобиться... Кольчуги на твій зріст у нас не знайшлося, а кувати нову не було часу. Візьми замість неї шкіряний панцир, пояс з накладками і ніж. Меч у тебе, я бачу, свій.