Повернення Короля

Толкин Джон Рональд Руэл

– Мені це страшенно не подобається, - сказав Сем.
– Хоча... де стільки війська, повинні бути і вода, і провіант. Якщо мені очі не зраджують, це не орки, а люди...

Гобіти не знали, що на півдні Мордору невільники обробляють великі лани над сумними, темними водами озера Нурнен; не знали і про шляхи, якими з підлеглих володінь [182] на сході і на півдні слуги Саурона гнали каравани, навантажені всяким добром, здобиччю і даниною, та низки нових і нових рабів. На півночі Мордору були тільки копальні та збройові кузні, а на рівнинах війська готувалися до давно задуманої війни. Тут Володар Тьми

пересував полки, як пішаків на шахівниці. Коли перший спробний випад був відбитий усюди, на півночі і на півдні, Саурон став збирати біля Кіріт-Унголу свіжі армії для нового, вирішального походу. Навіть діючи спеціально, він не міг би краще перепинити шлях гобітам до Вогняної Гори.

– Правда, ми їхніх ласощів не спробуємо, - помовчавши, додав Сем.
– По-перше, не бачу, як нам спускатися. А по-друге, якщо спустимося, не йти ж по рівнині, нафаршированій військами!

– Я очікував чогось подібного, - сказав Фродо.
– Все ж таки доведеться спробувати. Я і раніш не сподівався пройти благополучно, і зараз не сподіваюся, але справу робити треба! Головне - якомога довше від них вислизати. Тому, мені здається, треба пройти ще на північ і спуститися там, де долина звужується.

– Заздалегідь можу сказати, - зауважив Сем, - де найвужче, там і ворогів наб'ється тьма-тьмуща. От побачите, пане!

– Перш ніж побачити, дійти ще треба, - насупився Фродо.

Дуже швидко вони переконалися, що йти по крайці хребта Моргаї чи поблизу неї неможливо: глибокі тріщини, між ними гострі зубці... Довелося повернутись і йти долиною, не спускаючись на стежку. Пройшовши близько милі, вони порівнялися зі сторожовою заставою. Стіна і кам'яний навіс оточували чорне жерло печери. Не було помітно ні найменшого руху, але гобіти про всякий випадок поповзли, прикриваючись буйними заростями колючки, берегом зниклої річки. Ще пара миль, і гніздо орків зникло. Мандрівники зітхнули вільніше, і тут до них долинули грубі, хрипкі голоси. Гобіти миттю пірнули в зарості. Показалися двоє орків: один дрібний, обшарпаний, з луком за плечима, із широко роздутими ніздрями, напевно, слідопит, а другий - солдат зі знаком Ока на шоломі, теж з луком і з дротиком. Вони явно належали до різних [183] племен, тому спілкувалися спільною мовою і, як звичайно, сварилися. За якихось двадцять кроків від гобітів низенький орк зупинився.

– Досить з мене! Мені пора додому!
– Він кивнув головою у бік застави.
– Набридло бити п'яти. Я тобі кажу, сліду нема. Через тебе все! Треба було піднятися на гору, второпав? Я був правий, а не ти!

– Цить ти, шмаркачу, собачий ніс!
– відрізав солдат.
– Наші очі варті більшого, ніж ваші паршиві носи!

– Ну, і що ти своїми безцінними баньками глядів? Ти взагалі не знаєш, чого шукаєш! Попрошу собі іншого напарника, либонь, знайдуться путящі, не такі тюхтії, як ти!

– Та чи я винуватий?
– огризнувся солдат.
– Якщо так наказують... То їм шукай воїна-ельфа в блискучому обладунку, то карлика-шпигуна. А потім раптом: зграя бунтівників - Урукхаїв. А ти здогадуйся, кого шукати!

– Начальство голову втратило, - сказав малий.
– І ще дехто втратить. Це тобі не жарти: ворог проник у форт, сотню твоїх дружків перебив, та ще й полоненого викрав! Якщо вже ви, бойові орки,

так служите, не дивно, що з поля бою надходять погані звістки!

– Хто сказав «погані»?
– обурився солдат.

– А хто сказав «гарні»?

– Ці чутки розпускають бунтівники! Годі горло дерти, бо на ніж надіну. Второпав?

– Мовчу, мовчу! Тільки як думав, так і буду думати. А цікаво, той слизький ненажера з цією веремією зв'язаний?

– Хто його зна! Хай йому грець! Вертівся отут, ніс сунув, куди не треба, а тільки ушився - ось вам: наказано взяти живим!

– Ну, як зловимо, то дістане прочухана, - пирснув слідопит.
– Адже це він сліди поплутав! Підібрав кольчугу десь у долині і затоптав отут усе, поки ми за ним гналися...

– Кольчуга цього виродка і врятувала, - похмуро сказав солдат.
– Я ще не знав, що велено брати живим, послав стрілу, а він не впав та й поскакав далі.

– Просто ти промазав, - відмахнувся слідопит.
– Стріляєш погано, повертаєшся нехутко, а потім кличеш бідного малого на підмогу! Я вже ситий по горло! [184]

Він обернувся спиною до солдата і побіг у напрямку застави.

– Гей! Куди!
– закричав солдат.
– Дезертируєш! Я доповім!

– Кому? Чи не славному Шаграту? Йому більше над нами не командувати!

– Я повідомлю твоє ім'я і номер назгулам, - відповів солдат, переходячи на свистячий шепіт.
– До Кіріт-Унголу саме прибув один, розслідує...

Малий затримався. Голос його затремтів від злості і страху.

– Ах ти падло, донощик! Та ти й родичів своїх продав би за добру ціну! Ремесла свого не знаєш, а я відповідай? Йди, йди до цих горланів, вони тобі кров заморозять! Якщо раніше їх самих не приберуть... Головного, кажуть, уже прибрали! І не чутка це, а правда!

Солдат кинувся за слідопитом, жбурнувши дротик. Але малий сховався за валунами, натягнув лук й увігнав стрілу прямісінько в око напарнику. Той із шумом повалився в кущі. Слідопит чимдуж помчав геть.

Гобіти трохи посиділи мовчки. Першим опам'ятався Сем.

– Гарно, га? Якщо такі люб'язності тут звичайна річ, нам буде набагато простіше!

– Тихіше, Семе!
– шепнув Фродо.
– Тут можуть й інші вештатися. Бачиш, вони йдуть по сліду, і ближче, ніж ми думали. А дух розбрату в Мордорі гніздиться всюди. Орки ж були такі завжди, судячи з переказів, ще до того, як пішли слугувати Саурону. Тільки сподіватися на це не варто. Нас вони ненавидять сильніше, і теж здавна. Ця парочка помирилася б, щоб з нами розправитись.

Знову запанувало мовчання, і знову його порушив Сем, тепер уже пошепки:

– А ви чули, пане, про слизького ненажеру? Казав я вам, Горлум живий!

– Краще б ти помилився... Тим більше не можна звідси висовуватися до ночі. Може, поки що розповіси нарешті, звідкіля про Горлума знаєш і взагалі що з тобою без мене було? Тільки помалу, не шуми! [185]

– Постараюсь. Хоч як згадаю про цього падлюку, так і хочеться кричати!

Вони просиділи в кущах, поки жалюгідне денне світло не змінила беззоряна мордорська ніч. Сем розповідав Фродо на вухо все, що міг вимовити словами, про зрадництво Горлума, про жахливу Шелобу і власні пригоди. Коли він закінчив, Фродо мовчки міцно потис йому руку, а перегодом сказав: