Повернення Короля

Толкин Джон Рональд Руэл

Трохи нижче вершини пагорба народ зупинився. Фродо з товаришами пішов далі і ступив, нарешті, за огорожу колись рідної оселі. Сад був забудований клунями, вони стояли впритул і застили світ. Усюди купи сміття і покидьків. Двері облупилися, шнур від дзвоника обірваний, дзвоник не дзвонив. Вони взялися стукати, їм ніхто не відповідав. Тоді вони натиснули - і двері одхилилися. Друзі увійшли. У будинку смерділо затхлістю, усюди розгардіяш і бруд. Схоже, що там давно вже ніхто не жив.

– Куди ж цей негідник Лотто подівся?
– здивувався Меррі.

Вони обшукали всі кімнати

і комори, але не знайшли нікого, крім пацюків та мишей.

– Може, покличемо народ, хай обшукають двір?
– запропонував Пін.

– Тут гірше, ніж у Мордорі, - промурмотів Сем.
– Так, набагато гірше! Рідний будинок, пам'ять споганили...

– Це теж Мордор, - сказав Фродо.
– Одна з чорних справ Мордрру. Саруман старався на його користь, навіть коли вважав, що йде до власної мети. Так само і всі ті, хто дозволив Саруману себе зачарувати, і Лотто - не виняток...

Серце Меррі защеміло від туги та відрази.

– Ходімо на повітря!
– попросив він.
– Знав би я, що тут діється, запхнув би свій кисет Саруманові аж у саму горлянку!

– Неодмінно! Однак ти цього не зробив, завдяки чому я можу сьогодні вітати тебе - тут!

На порозі стояв Саруман, ситий і задоволений. Очі його зловтішно блищали. Фродо раптом усе зрозумів.

– Шаркі!
– крикнув він. Саруман голосно розреготався.

– А, ти чув моє прізвисько? Так мене називали піддані ще в Ізенгарді - думаю, з любові до мене (Це ім'я, ймовірно, утворене від слова «шарку», що мовою орків означає «дідок».
– Прим. авт) . Ти, звичайно, не розраховував зустрітися зі мною у власному будинку?

– Авжеж. Але мав би передбачити! Жалюгідна, дріб'язкова злість... Гандальф попереджав, що на це в тебе ще вистачить сил!

– Цілком, - пирхнув Саруман.
– Я здатний і на більші підступи. Мені хотілося сміятися, коли ви удавали з себе шляхетних панів, плентаючись у хвості в ельфів. Такі пихаті, такі задоволені собою! Ви збиралися гуляючи розійтись по домівках і провести залишок своїх днів у затишку і спокої? Одна річ вигнати Сарумана, зруйнувати його дім, інша річ - ваші нори! Адже вами опікується сам Гандальф!
– Саруман знову розреготався.
– Ви його ще не розкусили! Коли знаряддя відслужило своє, він його спокійно відкидає. А ви так липнули до нього, зволікали, поїхали кружним шляхом! «Ну, якщо вони такі дурні, - подумав я, - провчу ж їх гарненько! Око за око!» І я провчив би вас ще краще, аби мав трохи більше часу. Але я й так встиг чимало, ви могли вже переконатися. Вам життя не вистачить, щоб усе облаштувати. Мені це надзвичайно приємно, це почасти втішає мене!

– Неподобство втішає? Мені шкода тебе, Сарумане, - сказав Фродо.
– Цієї втіхи ти незабаром позбавишся. Йди звідси і більше не навертайся на очі!

Поки йшла ця розмова, гобіти, зацікавившись, піднялися всією юрбою на пагорб.

Почувши останні слова Фродо, вони обурено закричали:

– Не відпускай його! Не пустимо живцем! Він убивця, кат! Вбити його! Смерть йому!

Саруман глузливо оглянув розгніваних гобітів:

– Гей-гей! Гаразд, спробуйте мене вбити, якщо вистачить духу, поважні гобіти!

Він зарозуміло

випростався й подивився на Фродо хмурими чорними очима.

– Не думайте, що я разом з майном втратив і свою міць! Хто підійме на мене руку - прокляну! Якщо кров моя заплямує землю Гобітанії, бути їй навіки безплідною!

Гобіти відсахнулися, але Фродо вигукнув:

– Не вірте йому! Його сила тільки в голосі! Він залякає й обплутає вас, якщо піддастеся! Але вбивати його не годиться. Не будемо злом платити за зло. Йди геть, Сарумане, йди негайно!

– Гей, беззуба гадюко!
– покликав Саруман.
– Вилазь!

З ближньої комори виповз рачки Гадючий Язик. [282]

– Ми знову пускаємося в мандри, - сказав йому Саруман.
– Великодушні добродії гобіти виганяють нас. Ходімо!

Саруман, не озираючись, попрямував до воріт. Гадючий Язик поплентався за ним. Але коли вони проходили повз Фродо, у руці Сарумана раптом блиснув ніж. Лютий удар вразив би Фродо, але клинок зісковзнув по кольчузі, прихованій під плащем, і зламався. Сем перший кинувся на Сарумана, за ним - інші; негідника повалили на землю. Сем витяг меча.

– Стривай!
– крикнув Фродо.
– Навіть зараз - не вбивай! Він не зачепив мене. Не повинен кінчати так той, хто був магом, членом великого братства. Він упав, і ми неспроможні підняти його. Але ми повинні зберегти йому життя: може, хтось інший зуміє відродити його душу...

Гобіти розступилися. Саруман підвівся на ноги й уважно подивився на Фродо. В очах його промайнув подив, повага і ненависть - усе разом.

– А ти виріс, напіврослику, - сказав він.
– Так-так, дуже виріс. Ти мудрий і жорстокий. Ти відібрав у мене насолоду помсти, тепер я повинен забрати із собою думку, що зобов'язаний тобі життям. Ненавиджу тебе! Але турбувати більше не буду. Я йду. Не чекай від мене побажань здоров'я і довгих років життя. Тобі не судилося ані те, ані друге. Але це вже не моя справа!

Стискаючи свою зброю так, що аж пальці побіліли, гобіти дозволили йому пройти. Гадючий Язик, завагавшись, пішов за ним.

– Гей, Гриме!
– окликнув Фродо.
– Тебе ніхто не жене. Ти перед нами, здається, ні в чому не винуватий. Можеш поїсти і відпочити, а потім йди куди хочеш.

Гадючий Язик був зупинився і, схоже, вирішив послухатися. Але Саруман різко обернувся і засміявся скрипливо:

– Не винуватий? Ну зрозуміло! Ночами він виходив з будинку лише для того, щоб помилуватися на зірки! До речі, ви цікавилися, куди дівся неборака Лотто? Ти міг би дещо сповістити про це, чи не так, єхидно? Ну, що мовчиш?

Гадючий Язик втягнув голову в плечі: [283]

– Ні! Я не знаю!

– Тоді я за тебе скажу, - посміхнувся Саруман.
– Гадючий Язик вбив вашого Губернатора, дурного коротуна. Ти, здається, зарізав його сплячого, га? І, сподіваюся, закопав поглибше? Втім, за це ручатися не можу - наш Гадючий Язик останнім часом зголоднів... Ні, його не назвеш приємним сусідом. Краще віддайте його мені - я з ним справляюся непогано!

Дика ненависть спалахнула в налитих кров'ю вічках Грима.

– Ти сам послав мене, - засичав він.
– Ти сам змусив!