Повернення з зірок
Шрифт:
Я подумав про Олафа. Надзвичайно обережно почав визволяти плече. Та вона спала глибоким сном, їй щось снилося — я застиг, намагаючись відгадати… Не її сон, тільки те, чи він не поганий. Обличчя в неї було майже дитяче. Сон не був поганий. Я відсунувся від неї, встав. Я був у купальному халаті, так, як ліг. Босоніж вийшов у коридор, тихо, дуже повільно причинив двері і так само обережно зазирнув до Олафової кімнати. Ліжко стояло незайманим. Він сидів за столом і спав, поклавши голову на руки. Він не роздягався, як я і гадав.
— Олафе, — сказав я, — якби через сто років…
— Заткни рота, — запропонував він. — Халь, ти завжди мав погані нахили…
— Вже починаєш? Я лише хотів тобі сказати…
— Знаю, що ти хотів сказати. Я завжди знаю, що ти хочеш сказати, за тиждень до того, як почнеш говорити. Якби па «Прометеї» потрібен був бортовий капелан, ти б придався. Чому я, до дідька, раніше про це не подумав. Ти б у мене мав роботу. Халь, ніяких проповідей! Ніяких клятв, присяг і тому подібного. Як справи? Добре?
— Не знаю. Начебто. Не знаю. Якщо ти думаєш про… то між нами нічого.
— Ні, ти спочатку стань на коліна, — сказав він. — Лише на колінах можеш говорити. Дурню, хіба я тебе про це питаю? Невже не розумієш?… Я маю на увазі перспективи і таке інше.
— Не знаю. І ось що я тобі скажу: думаю, вона сама не знає. Я звалився їй на голову, як грім з ясного неба.
— Так. Це прикро, — зауважив Олаф. Він роздягався. Шукав плавки. — Скільки ти важиш? Сто десять?
— Щось близько цього. Не шукай, твої плавки на мені.
— Святий-святий, а завжди щось поцупить, — пробурчав він, однак коли я почав їх стягати з себе, додав: — Та ти з глузду з’їхав, облиш. У мене в чемодані друг…
— Як оформляється розлучення? Не знаєш часом? — спитав я.
Олаф спідлоба зиркнув на мене — він нахилився над чемоданом — і закліпав очима.
— Ні. Не знаю. Та й звідки мені це знати? Я чув, що це як чхнути. І навіть не треба казати «на здоров’я». Чи нема тут людської ванни, з водою?
— Не знаю. Мабуть, ні. Є лише така, знаєш.
— Авжеж. Освіжаючий вихор, що пахне зубною пастою. Жах. Ходімо до басейну. Без води я не почуваю себе вмитим. Бона спить?
— Спить.
— Ну то побігли.
Вода була холодна й чудова. Я зробив сальто спиною гвинтом; вийшло. Ніколи ще воно в мене не виходило. Я виринув, пирхаючи й кашляючи, бо набрав у ніс води.
— Май на увазі, — кинув мені з берега Олаф, — тепер ти мусиш бути обережним. Пам’ятаєш Маркля?
— Так. Ну і що?
— Він бував на аміачних місцях Юпітера, а коли повернувся, сів на тренувальному ракетодромі і виліз із ракети, обвішаний трофеями, немов ялинка, то спіткнувся і зламав собі ногу. Май на увазі. Я тобі кажу.
— Постараюся. Страшенно холодна вода. Я вилажу.
— Слушно. Ти міг би схопити нежить. У мене не було його десять років. А тільки-но прилетів на
— Бо там було сухо, ось чому, — сказав я з серйозною міною. Олаф засміявся й оббризкав мене всього, стрибнувши у воду за метр від мене.
— Там було справді сухо, — сказав він, випливаючи. — Це вдале визначення — правда? Сухо, але не дуже затишно.
— Оль, я вже побіг.
— Гаразд. Побачимося на сніданку, коли ти не проти.
— Звичайно.
Я побіг нагору, обтираючись по дорозі. Перед дверима я затамував подих. Обережно зазирнув. Вона ще спала. Я скористався з цього й швидко переодягся. Встиг ще й поголитися у душовій.
Я зазирнув до кімнати — мені здалося, що вона озвалась. Коли я навшпиньки наблизився до ліжка, вона розплющила очі.
— Я спала… тут?
— Так. Так, Ері…
— Мені здавалося, що хтось…
— Так, Ері, це був… я.
Вона дивилася на мене, немовби силкуючись щось згадати. Спочатку очі її трохи розширилися — від здивування? Потім вона заплющила їх, відкрила знову; крадькома, дуже швидко, проте не настільки, щоб я не помітив, зазирнула під ковдру; обличчя її зашарілося.
Я відкашлявся.
— Ти хочеш, мабуть, піти до себе, га? Може, мені краще вийти, або…
— Ні, — сказала вона, — адже в мене є халат. Вона загорнула його поли, сівши в ліжку.
— Це… вже… справді так?… — сказала вона тихо, таким тоном,наче з чимось розлучалася.
Я мовчав.
Вона підвелася, пройшла по кімнаті, повернулась.
Потім підняла на мене очі — в них було запитання, непевність і щось іще, чого я не міг відгадати.
— Чи ви, Брег…
— Моє ім’я Халь. Так мене звуть.
— Чи ви… Халь…
— Що?
— Але… він…
Не хотіла чи не могла сказати «мій чоловік»?
— Післязавтра він повернеться.
— Так?
— Що буде?
Я проковтнув клубок у горлі.
— Чи мені треба з ним поговорити? — спитав я.
— Як це поговорити? Ви хочете самі?
— А хто?
— Це вже буде… кінець?
Мені стало душно; я знову проковтнув клубок.
— Адже… нема іншого виходу.
— Я думала, що це… меск.
— Що це?…
— Ви… не знаєте?
— Нічого не розумію. Ні. Не знаю. Що це таке? — промовив я, відчуваючи, як у мене по тілу побігли мурашки. Знову я потрапив у одну з цих несподіваних ям, у грузьке непорозуміння.
— Це такий… якщо хтось когось зустрічає… якщо хоче, на якийсь час… Ви справді нічого про це не знаєте?
— Стривай, Ері, не знаю, але мені здається, що починаю… це, мабуть, щось тимчасове, така відпустка, така скороминуча пригода?
— Ні, — сказала вона, і очі її округлилися. — Ви не знаєте… Не знаю сама докладно, як це робиться, — призналася вона. — Я лише чула про це. І думала, що ви хотіли так…
— Ері. Нічого я не знаю. І хай мене чорти заберуть, коли я щось розумію. Скажи мені, чи це… має щось спільного з шлюбом?