Повернення з зірок
Шрифт:
— Авжеж. Ідуть до установи й там, докладно не знаю що, в усякому разі, потім це вже… це вже…
— Але що?
— Незалежність. Так, що вже нічого не можна сказати. Ніхто не скаже. А значить, і він…
— Отже, це значить… це, так би мовити, узаконення… — та до біса! — узаконення подружньої зради? Так?
— Ні. Так. Це значить, що це вже не зрада, зрештою — так про це не кажуть. Я знаю, що це значить; нас цього вчили. Немає зради, бо, бо ж я з Сеоном тільки на рік.
— Що-о?… — сказав я, бо мені здалося, ніби я недочуваю. — А що це значить? Як це на рік? Шлюб на
— Це випробування…
— Великі небеса, блакитні і чорні! Випробування. А що то за меск? Може, аванс на наступний рік?
— Не знаю, що таке аванс. Це… це значить, що якщо через рік подружжя не розходиться, то тоді це стає серйозним. Як шлюб.
— Цей меск?
— Так.
— А як ні, тоді що?
— Тоді нічого. Тоді все це не має жодного значення.
— Ага. Ну от, тепер я вже знаю. Ні. Ніяких месків! Повік-віки. Знаєш, що це значить?
— Знаю. Слухайте, Брег…
— Так.
— Я цього року закінчую курс археології…
— Розумію. Ти хочеш сказати, що, вважаючи тебе ідіоткою, я по суті стаю ідіотом сам? Вона всміхнулася.
— Ви дуже круто висловилися.
— Так. Пробач. Отже, Ері, я можу з ним поговорити?
— Про що?
— Ох, як це важко… — я прикусив язика. — Про нас.
— Адже так не робиться.
— Ні? Ага. Будь ласка. А як робиться?
— Провадиться розділ. Але знаєте, Брег, правду кажучи… адже я… я так не можу…
— А як ти можеш?
Вона безпорадно знизала плечима.
— Чи це має значити, що між нами нічого не сталося? — запитав я. — Не сердься, Ері, що я так кажу, адже я в подвійно невигідному становищі, розумієш? Я ж не знаю всіх формальностей, звичаїв, того, що слід і чого не слід робити навіть щодня, а тим більше в таких…
— Я розумію. Знаю. Але я ж з ним… Сеон…
— Розумію, — сказав я. — Знаєш що? Може, сядемо?
— Мені легше, коли я стою.
— Будь ласка. Слухай, Ері. Я знаю, що мені треба робити. Я повинен забрати тебе так, як я казав, і виїхати кудись — я не знаю, звідки в мене таке переконання. Може, я просто страшний дурень. Але мені здається, що тобі було б зі мною добре. Проте я не хочу тебе примушувати. І тому вирішальне слово — назвемо це так — належить тобі… Принаймні, я вже не такий безнадійний свинтус. Так. Я добре це розумію. Ти тільки одне скажи — що ти волієш?
— Отого безнадійного свинтуса… Я засміявся. Може, трохи істерично.
— О боже. Так. Добре. То можна мені з ним поговорити? Згодом, звичайно. Тобто, я приїхав би сюди сам…
— Ні.
— Чи так не прийнято? Можливо. Але відчуваю, що я повинен, Ері…
— Ні. Я… дуже вас прошу. Справді. Ні! Ні! Раптом по її щоках покотилися сльози. Я схопив її в обійми.
— Ері! Ні. Та ні! Я зроблю, як ти хочеш, тільки не г.лач. Благаю тебе. Бо… не плач. Перестань, чуєш? А зрештою… плач… я… сам не знаю…
— Я… не знала, що це… може… так… — уривчасто вимовила вона, схлипуючи. Я носив її по кімнаті.
— Не плач, Ері… або знаєш що? Поїдемо на… Місяць. Хочеш? Якщо схочеш, потім повернешся…
— Будь ласка… — сказала вона, — прошу… Я поставив її на землю.
— Не можна так? Та я ж нічого не знаю. Я думав…
—
— Ну гаразд, Ері, — сказав я з несподіваною для себе сухістю. — Я вже не буду з тобою сперечатися. Одягнися. Поснідаємо і поїдемо.
Вона дивилася на мене, на очах у неї все ще стояли сльози. Вона була якось дивно зосереджена. Насупила брови. Мені здавалося, що вона хоче щось сказати і що це не буде для мене приємним. Але вона тільки зітхнула і вийшла. Я сів за стіл. Моє раптове рішення — зовсім як у якомусь романі про піратів. Насправді ж я був зараз не більш рішучий, ніж флюгер. Я почував себе телепнем. «Як я можу? Як я можу?» — запитував я себе. Ох, яка плутанина!
У прочинених дверях стояв Олаф.
— Синку, — сказав він, — мені прикро. Я розумію, що це вже зовсім нескромно, але я чув. Не міг не чути. Треба зачиняти двері, до того ж у тебе такий громовий голос. Халь, ти перевершуєш самого себе. Чого ти хочеш від дівчини — щоб вона тобі на шию кинулася лише тому, що ти колись заліз у дір…
— Олафе!! — гаркнув я.
— Лише спокій може нас урятувати. Археолог знайшов під час розкопок чудовий екземпляр. Сто шістдесят років — це вже старовина, чи не так?
— Твій гумор…
— Тобі не до смаку. Знаю. Мені теж. Але ж я пізнаю у тобі себе самого. Знайома картина, от і все. аль, Халь…
— Я знаю, як мене звуть!
— В чому справа, капелане, збирайся. Попоїмо і поїхали.
— Навіть не знаю куди.
— А я знаю. Над морем є ще маленькі котеджі, що здаються в оренду. Ви візьмете машину…
— Як це так — візьмете?…
— А як? Святою трійцею? Капелане…
— Коли ти не перестанеш, Олафе…
— Гаразд. Я знаю. Ти б хотів усіх ощасливити: мене, її, цього Сеола чи Сеона, — але цього не вийде. Халь, поїдемо разом. У крайньому разі, підвезеш мене до Хоула. Там я візьму ульдер.
— Ну й ну, — сказав я, — непогану я тобі влаштував відпустку!
— Я не скаржуся, то мовчи і ти. Може, щось із цього й вийде. А поки досить. Ходімо.
Сніданок пройшов не так, як раніше. Олаф говорив більше, ніж звичайно. Ері і я майже не озивалися. Потім білий робот подав глідер, і Олаф поїхав ним до Клавестри по машину. Так я надумав у останню хвилину. За годину машина була вже в садку, я склав до неї все своє майно, Ері теж забрала свої речі — мені здалося, що не всі, однак я ні про що не розпитував: ми, власне, майже зовсім не розмовляли. Був жаркий сонячний день, і ми поїхали спочатку до Хоула — це було трохи вбік — і Олаф висів там; про те, що він устиг найняти для нас котедж, він сказав мені вже в машині.
Прощання, власне, не було.
— Слухай, — сказав я, — якщо я дам тобі знати… приїдеш?
— Напевне. Я напишу, яка в мене буде адреса.
— Напиши до запитання в Хоул, — сказав я. Він подав мені тверду руку. Скільки ще було таких рук на всій Землі?
Я потиснув її, аж хруснули кістки, і, вже не оглядаючись, сів за кермо. Погнав одразу ж на сто. Ми їхали неповну годину. Олаф розповів, де шукати той котедж. Він був маленький: чотири кімнати, без басейну, але біля пляжу, над самою водою.