Повний місяць
Шрифт:
— Є. Вони машину шукатимуть, дороги перекриють. Отак підемо далі, — біла голова кивнула на темну лісову стіну.
— Туди?
— Ти ж партизан. Більше нікуди, сам знаєш. Давайте, помагайте обоє, зачепило мене…
Так вони не втечуть далеко, вирішив Голуб.
Діда справді підстрелили в ногу, праву. Дві кулі влучили в стегно, вище коліна. Одна навиліт, інша засіла. Судячи з усього, котрась із них вразила тканини м'язів або нерв — нога не рухалася зовсім. Поранений не міг
— Перекур, — видихнув Голуб, пустив Діда, скинувши його правицю зі свого плеча.
Не чекаючи аж такого, Коля–Партизан зі свого боку втратив рівновагу. А оскільки важкенький Дід теж не втримався, на землю повалилися обоє.
— Якого хріна! — гаркнув поранений і тут же застогнав, незграбно повернувшись та притиснувши вражену ногу.
— Тихо ти! — цикнув Голуб, сам говорячи досить голосно, а як дійшло — знизив до гучного шепоту: — Тихо. Посидимо. На куражі довго не пройдемо.
— А йти куди? — втрутився Партизан. — Що далі робимо, братва?
— Сидимо, — відмахнувся Голуб, розуміючи відразу дві речі: подільник правий і цю компанію треба негайно очолити. — Ми «вілліс» біля тієї кам'яної дури кинули. Надибають його, прочухають зрозуміють, куди подалися.
— І що?
— Нічого! Почнуть прочісувати ліс. Облава, січеш? Я вже це проходив, коли робив із зони ноги.
— Гнилий базар, — простогнав Дід. — Тут застрягнемо — випасуть ще до світанку.
— Чого ж ми ломанулися там, де кинули тачанку? — вставив Партизан.
— Тебе забули спитать! — огризнувся Голуб. — І взагалі, ніхто нічого такого не планував. Краще подякуйте мені!
— За що?
— Лягавого впізнав. Чого б там, на складах, мусор крутився? Чекали. Накрили б усіх разом… темним брезентом.
— А то не накрили!
— Поки ні, як бачите, — кулак стиснувся, нігті вп'ялися в долоню. — Теплий, падло… Виберемося — знайду й порву. Горлянку перегризу. Сам, особисто.
Для переконливості Голуб клацнув зубами.
Збоку це виглядало не страшно. Скоріше смішно, навіть кумедно й карикатурно. Не стримавшись, Партизан пирхнув.
— Не ржіть, клоуни! Йти треба! — нагадав про себе Дід.
— Ага, треба, — легко погодився Голуб. — Куди з тобою таким?
Щось у його тоні стривожило сивого бандита. Він рвучко сів, знову зачепивши рану, застогнав, обперся рукою ззаду.
— Ти чого задумав? Задумав чого, питаю, підор?
— За базаром стеж! — визвірився Голуб, ступивши крок уперед і нависнувши над пораненим. — Ми з тобою обидва чалилися, Діду. І обоє знаємо, за які слова відповідають. Забакланиш ще раз — точно придавлю.
— Ви чого? — стрепенувся Коля–Партизан. — Не вистачало кусатися між собою! Дід правий, Голубе.
— В чому це він правий? — підозріло
— Йти треба. Не стояти. Подалі звідси.
— Ага. Тільки є косячок один. Не всі з нас можуть іти. Тягнути одного кнура вдвох — доженуть швидко.
— Ми що, тут його кинемо? Чим тоді ми кращі за Жору Теплого?
Голуб гмикнув. Гнів поволі відпускав.
— Я тобі так скажу, Миколо. Ні ти, ні я, ні тим більше — ось він, — кивок на пораненого, — нічим від Жори Теплого не кращі. Такі самі, як не гірші.
— Не слухай його, Партизане! — вигукнув Дід. — Спершу він мене завалить, тоді — тебе! Одному пірнути на дно легше!
Партизан зробив крок назад, потім — ще один. Узяв автомат напереваги.
— Ніхто нікого тут не завалить.
— Та ти що! Може, в тебе там патрони лишилися?
Уже не вповні контролюючи себе, піддаючись на провокацію і розуміючи це, Коля відхилив дуло трошки вбік, натиснув спуск.
Пострілу не було.
— Отак, — повчально мовив Голуб. — Не думай, в мене теж коробочка порожня. І в Діда. Так що доведеться лишати залізки, морока з ними, нічого більше.
Сприйнявши слова за наказ, Партизан відкинув непотрібний ППШ подалі в кущі.
— Отак, — повторив Голуб. — Тепер слухай, братва. Від лягавих відірвалися, факт. Куди далі — ніхто не знає. Чи, може, в когось є ідеї?
— Ногу мені перев'яжи, — озвався Дід.
Не зрушивши з місця, Голуб кивнув. Знову підкорившись, Партизан стягнув через голову гімнастерку, потім — нижню сорочку. Допомагаючи собі зубами, розірвав її навпіл, раз, ще раз. Скрутивши один шматок джгутом, присів біля пораненого, перетягнув ногу під самим коліном.
— Штани ріж, — порадив Голуб.
— Чим?
— На.
Якимось дивом за халявою весь цей час трималася фінка. Витягнувши її, Голуб підважив ніж на долоні, легенько підкинув, перехопив за лезо, простягнув Партизанові. Якійсь час той сопів, розрізаючи бавовну солдатських галіфе. На стогін та лайку Діда не зважав, впоравшись, попросив:
— Підсвіти.
— Що?
— Темно, що!
Похлопавши себе по кишенях, Голуб знайшов сірники. Кинувши коробок Миколі, спитав:
— Цигаркою багатий?
— Десь були.
— Давай.
— Бач, зайнятий я.
— Дай закурити, кажу!
Знизавши плечима, Партизан випростався, аби дістати з кишені галіфе зіжмакану пачку. Вибравши з купи найцілішу, Голуб затиснув її губами, почекав, поки Коля дасть прикурити, відійшов, затягнувся. Ех, випити б зараз. Не стакан, не кухоль — взяти пляшку, мов той піонер — свого дурнуватого горна, прикласти до рота, спорожнити кількома великими ковтками. Не візьме. Або — візьме не відразу. Такі відчуття були йому знайомі. Уява працювала так, що Голуб уявив, як обпікає горло спирт, а в голові замакітрилося, наче справді вгилив цілу півлітрівку.