Повний місяць
Шрифт:
— Так піде?
— Нехай. Про мене знаєш чимало. Сам хто такий? Обзовися.
— Хе, розбираєшся, як у нас говорять. Ти теж мене знаєш, Офіцере. Гадом буду. Балабан покійний напевне про мене кілька лагідних слів говорив. Теплий я, Жора, чув?
Ігор спохмурнів:
— А–а, ясно–ясно. Про тебе і про твої подвиги я наслухався — о! — ребро долоні чиркнуло по горлу.
— Слухай, тобі теж є, чим похвалитися, Офіцере, хіба ні? Такий же зрадник Батьківщини.
— Я…
Вовк раптом завмер. Відчувши — говоритиме на свій захист, що перед цим записним убивцею та бандитом виглядало щонайменше соромно,
— Ти не рівняй, Жоро. Не рівняй. Я з діючої частини не дезертирував. Усе інше твоє бандитство мене мало цікавить, але Батьківщину зрадив якраз ти!
— Ага, Батьківщину! Скажи ще — особисто товариша Сталіна! — реготнув Теплий. — Все про тебе знаю, Офіцере. Навіть більше, ніж ти думаєш. Тебе за діло посадили? Дійсно, за зраду? Ти у своїх стріляв, з частини своєї тікав, фрицям чоботи чистив, комсу червону розстрілював?
— Чого ти хочеш? Чого домагаєшся?
— За що тебе судили, товаришу Вовк? Ні за що. Наклепали, склепали справу. Підшили липовий матеріальчик канцелярським клеєм, хіба ні?
Ігор скреготнув зубами — так чи інакше, з Жорою доводилося погоджуватися.
— Склеїли. І підшили.
— Значить, тебе могли оббрехати — а мене ні? — у голосі почулися переможні нотки. — Чому ти так вирішив, Офіцере? Хто ти взагалі такий? Хіба тобі вирішувати: правду про мене кажуть табірні урки, народець гнилий від маківки до жопи, падлючий та паскудний — чи брешуть?
— Смислу нема тебе оббріхувати.
— Не знаю, Вовк. Ох, не знаю. Добре! — він плеснув у долоні. — Думай, що собі хочеш і як душа бажає. Це нічого не міняє. Мені треба затихаритися. Влипли ми в дурну історію, залетіли в капкан. Так карта лягла, що побачив тебе тут, у Сатанові, один спільний знайомий. Випадок, раз у житті буває. Але й світ, бач, тісний. Нема куди заховатися від людського ока. Пропустив би повз вуха, яке мені до тебе діло... Ну, дізнався про всяк випадок, на чорний деньочок, де хаза в бродяги, котрий теж від лягавих ховається. Крім корєша мого, тебе в цілій окрузі ніхто не впізнав. Та й ширше бери — ніхто тебе саме тут не шукатиме. Заліг у нору — твоє щастя. Я біля тебе пристроюся. Чи моя компанія тобі не годиться?
— Чесно?
— Вали.
— Не дуже.
— А в тебе, бродяго, варіантів нема. Доведеться мене терпіти. Шматок хліба даси — і досить.
Сюди може прийти Лариса, майнуло в голові.
— Надовго? — запитав.
— Як піде, Офіцере. Як зживемося. Подружимося — гляди, разом звідси знімемося. Ти за мене, я за тебе, брат за брата, хіба не так?
— Не так.
— Ну, в такому разі днів з пару я в тебе перекантуюся.
Здається, іншого виходу незваний гість не лишав.
— Хто хоч цей спільний знайомий? Хто нас звів заочно? Хоча, — його раптом осяяло, — здається, знаю. Не Голуб часом?
— Він, сизий, — реготнув Жора. — Бачиш, не треба тобі говорити зайвий раз — у житті нашому всяке буває. Стільки тобі фартових історій розкажу! Ох, наговоримося, язики болітимуть.
— Не горю бажанням, знаєш.
— Тоді просто будемо сидіти один навпроти одного й баньки втупляти, як двоє сичів. Придумай, як хворим сказатися. Хай на ці дні тебе хтось замінить.
— Не пройде.
— Чому?
— Підозріло дуже.
— Зроби так, аби не підозрювали. Зроби, корєшок, зроби. Сам собі допоможеш.
Ігор
— Глянь — тут нема телеграфу. Тим більше — телефону. І голубина пошта не літає.
— Хоре філонити, Офіцере. Буде, як я сказав.
— Ну, і як же це буде? — Вовк починав потроху заводитися. — Слухай сюди, Теплий. Як на духу тобі говорю, чесно, просто в очі. Щоб дати знати про хворобу, мені треба звідси дістатися центру. Доповісти завідуючій Будинком культури. Та баба — моя начальниця. В партизанах була, бойова, тому — підозріла. Пожене до лікаря, є тут такий, Антон Савич. Цього обдурити можна, придумаю собі який–небудь пронос — згодиться. Але ж я вийду з хати, Жоро. І ти або поведеш мене під конвоєм, або — випустиш. Думаєш, я такий ідіот, що тебе не здам?
— Здаси мене — себе спалиш.
— Ось! — Ігор зігнув правицю в лікті, показав цю фігуру Теплому. — Бачив? Нам із тобою не по дорозі, Жоро. Що б ти там собі не надумав. Візьму й стукону, анонімно. Прийдуть сюди озброєні архангели в погонах. І що ти зробиш? Почнеш відстрілюватися — чи кричати їм, ловіть, мовляв, Ігоря Вовка, він ворог народу, з табору втік? Як ти це уявляєш собі? Як бачиш, а, Жора? В будь–якому разі поки з тобою промудохаються, мій слід прохолоне.
— О! Далеко встигнеш забігти?
— Далі бігали. То не твоя печаль. А розказав я тобі це для того, аби не тішив себе казочками. Хочеш — стріляй зараз, не подільник я тобі.
Теплий пожував губами, не зводячи з Вовка очей.
Потім спокійно взяв пістолет — але на полоненого не націлив. Зважив у руці, явно вирішуючи щось для себе подумки. Нарешті рішуче підвівся, повів дулом.
— Вставай.
— До стінки? Отак прямо розстріляєш?
— У разі чого перший маслюк тобі, — серйозно мовив Жора. — Не доводь — і все буде добре, піду я від тебе. Відсиджуся пару днів, не більше, й заберуся. Хочеш — здавай мене потім. Але думаю — промовчиш. Бо з владою, ментами та чекістами, тобі ох, як нема резону зайвий раз мати справу. Шуруй поки в погріб, здається, бачив ляду в передбаннику.
Справді, льох хазяї зробили в передпокої.
— Ну, хай так, у погріб. Далі що?
— А далі вилізеш звідти, коли сюди хтось припреться. Треба ж начальникам перевірити, де сторож подівся, чому на роботу не ходить. Війна, бандити кругом гуляють, те, се… Поговориш із гостем. Я триматиму на мушці всю компанію. Не промахнуся, що б ти там не нагадючив. Отак ми з тобою й заживемо поки, Офіцере. Годиться? Придумав методи? Є чим крити?
Ігореві не лишалося нічого іншого — знову розвів руками.
— Банкуй, Жоро. Погріб — так погріб. Куфайку тільки даси, чимось накритися. І про жрачку не забувай.
— З голоду не здохнеш, як є що в закромах. Топай, топай, злидню, рухай копитами.
… Тут було досить вогко, та незваний гість не лишив вибору. З харчами сутужно, зате знайшлися порожні мішки. Встеливши ними голу землю, кинувши тілогрійку й замотавшись у сіру солдатську ковдру, Ігор провів значну частину ночі в темряві. До головного болю мізкуючи, як врятувати Ларису — вона може ризикнути й пробратися сюди завтра без попередження. Сміливих варіантів роїлося безліч. Та чим більше їх крутилося, тим гостріше відчував Вовк власну безсилість не так перед занесеним лихим вітром Жорою Теплим, як загалом перед обставинами, що склалися.