Повний місяць
Шрифт:
— Ні.
Андрієве красномовство раптом висохло.
— Тобто — «ні»?
— Наша чарівна Поліна Стефанівна навряд чи могла виплакати очі за моїм убитим чоловіком, — спокійно пояснила Лариса. — Для мене, Андрію, ви теж не чужий, я довіряю вам. Каті ж вірю ще більше. Тож нічим не ризикуватиму, коли скажу — ваша мила хазяйка, товаришу старший лейтенант, капітана Сомова терпіти не могла. Вона, — кивок у бік Липської, — так само. У Сатанові начальник відділу НКВС взагалі був не сильно шанованою особою. І не лише в Сатанові. І не тільки персонально до капітана Сомова подібне ставлення.
— Ні, — збрехав Левченко.
— Вам і не положено, — Лариса посміхнулася кутиком рота. — Тому якщо ви, Андрію, бачите своїм обов'язком утішити мене, заспокоїти, формально підтримати — домовимося, що цю місію ви вже виконали. Адже той, хто давно лякає всіх довкола, нині вночі зробив корисну справу. Для мене, для сина мого, для Каті. Для всіх. Ви не маєте права мене слухати?
Липська весь час мовчала. Навіть відійшла на крок, аби не стояти поруч. Та Левченко відчув на собі пронизливий погляд: вдова теж чекала від нього прямої відповіді. Видно, їй кортіло дізнатися, як треба ставитися до начальника міліції. І висновок зробить, почувши, що той скаже.
— Ви вільні приймати загибель капітана Сомова так, як вважаєте за потрібне. Ви ж його дружина… були в усякому разі…
— Тепер у мене зовсім інший, як кажуть, статус. Андрію, ви навіть на соту частку не можете уявити собі, наскільки легше мені стало дихати. Мені шкода Віктора Сомова, по–людські жаль. Знаєте, чому? Бо ви придумали мокрі очі Стефанівни. Бачите, я теж не скорботна вдовиця. За ним ніхто не заплаче, ніколи. Принаймні, серед тих, кого знаю я. І з ким напевне знайомі ви. Не можна так.
— Як? Ви про що?
— Це прикро й неправильно, коли за людиною, померлою наглою смертю серед глупої ночі, нема кому зронити сльозу. Його не поховають. Тобто, не буде при цьому тих, хто щиро сумує. Зариють у землю, так виглядатиме процедура. З почестями, можливо, дадуть салют. Над ямою насиплють земляний горобочок і скоро забудуть. Якщо згадають, то знову задля брехні.
— Чому?
— Тому, Андрію. Згадавши смерть Віктора Сомова, інші скажуть неправду про його героїчну загибель на бойовому посту. Бо інакше, ніж геройські, офіцер НКВС, особливо — під час війни, полягти не може. Брехатимуть собі, брехатимуть людям — і знатимуть це. Ось чому прошу не заспокоювати, бо віднині ми з Юрою — вільні люди. Настільки, наскільки можна відчувати себе вільними в наш час. Заарештуєте за вільнодумство?
— Якби ви були в цьому впевнені, не говорили б так зі мною. Дякую за довіру. З іншими не бажано.
Боковим зором перехопив погляд Катерини. Чи здалося, чи її напруга від його присутності теж трошки спала.
— Знаю, — посмішка Лариси стала щирішою. — Домовились. Поговорили. Займайтеся далі своїми справами.
— Це ви так делікатно просите мене відчепитися?
— Навпаки, — очі Лариси потеплішали. — Даруйте, якщо образила…
— Нічого, все в порядку.
— Тим не менше — не збиралась. Хотіла сказати, що опікуватися мною не варто. Дізнавшись про смерть Сомова, я відразу вирішила перебратися з тієї квартири… хати… Звідти, де ми жили. Житло службове. Звісно, його лишать за мною, але я сама не хочу.
— Я розумію, — нарешті озвалася Катерина.
— Тут, — кивок на будинок, — місця нам поки вистачить. Хлопцям не буде нудно. Ми, жінки, теж дамо собі раду. І поки ми не поїхали звідси, обов'язково ходитимемо в гості до Стефанівни. Мені не вистачатиме її.
— Ви збираєтесь їхати з Сатанова?
— Мене тут вже нічого не тримає, Андрію. Повернуся до Києва, там прилаштуюсь напевне. Шкільні вчителі нині на вагу золота. Важливий політичний момент.
— О! Який?
— Почався перший повноцінний навчальний рік після окупації.
— У місцевій школі вчителі потрібні теж.
— Значить, звільню для когось місце. Людина зможе отримувати робітничу карточку. Я вирішила, Андрію. Тепер виїхати звідси — лише питання часу. До речі, добре, що ви нагодилися.
— Навіть так?
— Я речі не всі забрала з нашої… своєї квартири. Треба чоловічої сили.
— Буде. В коляску мотоциклетну влізе?
— Звичайно. Ми з Юрою нажили не аж так багато майна.
Левченко діловито потер руки.
— Розгребу трошки — зробимо. А потім, раз таке діло, і вам, Катерино, паркан он полагодимо.
Господиня стримано кивнула. Спіймавши її погляд, Андрій безпомильно визначив: попри проблиск довіри, його присутність Липську все ще обтяжує, напружує й нервує. Тут же стрельнуло — ну, як складе два й два та спробує дізнатися, хто спрямував начальника міліції сюди, до неї додому в пошуках Лариси. Адже та навряд чи оголосила на всю вулицю, куди йде.
Чіткої відповіді не буде.
Й Катерина матимпе всі підстави запідозрити Левченка в тому, що насправді він приїжджав до неї.
З якою метою?
Чого треба старшому лейтенанту від скромної, нічим не прикметної вдови?
Якщо підозри щодо Липської дійсні, жінка цілком може задатися цими питаннями. Й напевне стане обмеженішою.
— Ну, раз так — влаштовуйтесь, — Андрій обсмикнув гімнастерку, поправляючи ремені. — Не заважатиму. Роботи море. До Сомова як до людини можна ставитися по–різному. Але вбивство керівника відділу НКВС — справа серйозна, незалежно від особи на цій посаді. Так що головного болю нам усім підкинули. До кінця дня тут будуть солдати, почнуться незручності для мешканців. Нічого, то не на довго. Переживемо.
Левченко говорив, дивлячись на Ларису.
Та сказане адресував насамперед Катерині.
Й дуже сподівався — вона зробить із цього потрібні висновки.
Не лише для себе, а й для нього.
Якщо він усе вірно вирахував, не помилився в припущеннях і розрахунках, вона повинна діяти найближчим часом.
Не вагаючись.
Левченко дочекався — Катерина Липська вийшла на лісову галявину.
Найбільше, за що хвилювався Андрій: вдова піде до лісу не там, де він влаштувався у засідці. З місцем визначився відразу. Нічого зручнішого, ніж залишки старого муру, в голову не приходило. Мотоцикл залишив біля міліції, оперативно провів нараду, дізнавшись те, про що не мав жодного сумніву: кого в Сатанові не спитай, ніхто нічого не чув і не бачив.