Повний місяць
Шрифт:
— Бажано — правдива.
— Я не збираюся брехати. Тим більше — вам. І ви, і я надто багато знаємо про, скажемо так, деякі особливості того, кого люди вважають скаженим звіром. Але через напад саме на Сомова варіантів найближчого розвитку подій виникає аж… кілька. Жоден вас не втішить.
— А вас?
— Та й мене… Спробую пояснити, Савичу. Дотепер, хай це прозвучить неправильно й цинічно, жертви оцих нападів у дійсності мало, кого цікавили. Навіть Люба, ваша медсестра — хто вона? Ми з вами її знали, шанували, говорили з нею. Дівчина могла поплакати, згадавши якесь своє горе, сміялася з чиїхось жартів. Була живою, веселою, сумною, мала свої радості, труднощі,
— Мене вразила, Андрію, — спокійно зазначив Нещерет. — Не лише мене, Поліну Стефанівну теж. Ви ж бачили, на похороні були люди…
— Я теж перейнявся, Савичу! — вигукнув Левченко. — Не хочете ви мене зрозуміти! Загибель Люби, як і напади невідомого з гострими зубами на інших, — горе, трагедія. Але… як би це пояснити краще… Наша внутрішня. За межами Сатанова по тій–такі Любі ніхто не заплаче. Люди пережили німців, іде війна. Населення вбивали з будь–якого приводу і просто так, без приводу. Для розваги та забави. І ще вам нагадаю, — Андрій стишив голос, — до війни… Не так уже й давно це було, а здається — ціле життя назад… Так ось, до війни хіба мало народу зникало? За людиною приходили глупої ночі. Саджали в темну машину, везли в нікуди. Й рідним дуже щастило, якщо вони дізнавалися потім, куди можна писати листи.
— Я міг би розказати вам багато подібних історій, — стримано мовив Антон Савич. –Та давайте домовимося: знаємо, про що говоримо. Обмежимося натяками. Ближче до наших справ, будь ласка. Вони мене більше хвилюють.
Андрій кивнув, зосередився на насущному.
— Значить, повторюю востаннє, більше не буду. Смерть звичайної людини, у наших умовах, та ще й помножених на воєнний час, не викличе жодної реакції. Хоч молода жінка, хоч старий дід. Вовк убиває, людина з вавкою в голові — без різниці. Розбиратися з цим, шукати вбивцю, ким би він не виявився — моя, начальника міліції, справа. Службовий обов'язок, я за це робочу карточку отримую, пайок посилений. Навіть загризені бандити не так важливі. Ось тут точно не має значення, хто з ними розправився. Ідентифікують, закриють справу, закопають десь на задньому дворі в спільну могилу — все, забули. Нагла загибель офіцера НКВС — це, товаришу Нещерет, набагато серйозніше. Особливо, і я наголошую на цьому, під час війни. Пояснити докладніше, чи самі вже зрозуміли?
— Валяйте, Андрію, пояснюйте. Бо я не певен, що зрозумів вірно.
— Зволите, як кажуть буржуї в кіно. Сьогодні, вже до вечора, в Сатанові буде офіцер із обласного управління з широкими повноваженнями. Триматиме прямий зв'язок із Києвом. Але вважайте, що вказівки надходитимуть із Москви. Хто передаватиме їх, Київ чи з Лубянської площі, не має значення, погодьтеся. Варто стурбуватися іншим: у нашому селищі й без того спокій людям тільки сниться. А відтепер про нього взагалі краще забути на час, поки тут товариші чекісти не прочешуть усе густим гребінцем. Не виявлять з десяток прихованих ворогів, аби не їхати з порожніми руками. Й не залишать після себе замість Сомова іншого. Котрий може стати, раз відверта розмова в нас пішла, набагато гіршим за нашого загризеного капітана. Так стисне кулак — полетять, як у тій народній казці, клоччя по закутках. При тому, що справжнього вбивцю Сомова ніхто не знайде.
— Звідки така впевненість, Андрію?
— Бо органи державної безпеки, Савичу, особливо — під час війни, працюють не для виявлення реальних ворогів. Хоча це теж є, сперечатися не буду. Але для НКВС дбати про безпеку держави означає примушувати громадян цієї держави сидіти тихо, наче миші. Говорити те, що треба. І
— Ви кажете не дуже приємні речі. Страшні…
— Нічого. Я вже переконався — вам можна довіряти.
— А раптом ні?
— Значить, спеціальна група з області прибуде сюди не даремно. Повідомте їм щонайменше про одного неблагонадійного. Глядиш, на мене все й повісять, нікого більше не чіпатимуть.
Звично тупцяючи, Нещерет пересунувся трошки в бік, зітхнув:
— Ваша так звана фронда, Андрію, збоку виглядає досить кумедно. Ви ж чудово розумієте — нікуди я на вас скаржитися не піду, жодних сигналів органи від мене не отримають. Просто… як би так правильніше сказати…
— Давайте, як є.
— Ви аж тепер проявилися. Повністю розкрилися, до кінця. Або майже до кінця. Чому? Що вас раніше стримувало?
— На це ви самі можете відповісти.
— Вірно, — легко погодився доктор. — Інакше запитаю. Ви з кимось були раніше отак відверті?
Левченко скривив кутик рота.
— Навіть із собою такого не дозволяв, Савичу, — зараз він лукавив, та вирішив пробачити собі, вів далі: — Й не дозволив би ще довго. Війна. Ті, хто був на фронті, на передку, в окопах, добре бачили, хто стояв за спинами. Стояв — не зовсім правильне слово… Ховався, ось як треба. Особістів там не люблять. І бувають моменти, коли це не дуже–то й приховується. Вони мстиві, злісні, рано чи пізно все одно знайдуть спосіб звести рахунок на свою користь. Знаю кілька випадків, коли колеги товариша Сомова тихцем стріляли в спину не лише сержантам, а й офіцерам. Завжди можна списати на ворожу кулю. Попри це я досить чітко собі уявляю наслідки наглої смерті саме офіцера НКВС. Ні за кого в нашій країні влада так активно не заступиться.
— Обережно з вами погоджуся, — кивнув Нещерет. — Але давайте закінчимо. Ви згадали кілька варіантів розвитку подій у Сатанові. Це найгірший описали, чи помиляюсь?
— Ні, на жаль. Все це нас чекає в разі запуску каральної машини на повну.
— Яким може бути інший варіант? Не такий неприємний для всіх нас?
— Знайти вбивцю. Справжнього. І чим швидше, тим краще. Ким би він не виявився в результаті, де б він не ховався.
Андрій сам не повірив, як просто й невимушено все це вимовив.
— І все? — перепитав Нещерет, теж здивований таким рішенням.
— Хіба ще щось потрібно?
— І то так… Ви знаєте, де його шукати?
— Антоне Савичу, дорогий ви мій! Я навіть поняття не маю, кого шукати…
Треба побути на самоті.
Іншого придатного для цього місця, ніж залишки старої брами, Левченко собі не уявляв. Правда, в світлі останніх подій відсутність начальника міліції на робочому місці, в управлінні, в невеличкому, не дуже затишному, але — окремому кабінеті виглядала щонайменше дивною. Якщо взагалі не підозрілою. Та Андрієві не хотілося забивати голову подібними речами. Зараз потрібно максимально зосередитись, зв'язуючи докупи нитки, вже сплетені в його голові за ці дні.
Тож віддав підлеглим розпорядження, котрі вважав необхідними. А саме — завантажив особовий склад по вуха дурною роботою. Звелів поділити між собою будинки в радіусі до двохсот метрів від місця, де знайшли труп Сомова, й обходити людей по черзі. Ставлячи важливі й безглузді водночас питання: хто що бачив або чув минулої ночі. Результат обходу знав наперед, але мусив зайняти чимось міліціонерів — правильним, марудним та марним водночас. Поки сатанівська міліція товктиметься на місці, імітуючи бурхливу діяльність, сам начальник може собі дозволити усамітнитися.