Позичене обличчя
Шрифт:
— Де ви знайшли її?
— На Шулічих скелях, неподалік од входу до тунелю.
– І хто ж тримав її перед носом?
— От саме цього я й не знаю, — промимрив О’Гвінн. — Коли б знав, мав би за це не кілька фунтиків, а разів у десять більше.
— Але хоч що-небудь в особі, яка прокрадалася до шахти, впало вам в око? То був чоловік чи жінка? Рухи її були скуті чи жваві?
— У всякому разі то був не чоловік. Скуті рухи? Ні! Зовсім навпаки. Аби ви бачили, як вона мчала і стрибала по скелях! Швидше за сарну!
— Ви
— Так. Я хотів наздогнати її, але про те годі було й думати.
– І все ж таки, хто, на вашу думку, була ця жінка?
— Я думаю те саме, що й ви… — О’Гвінн ухилився від прямої відповіді. — Але що з того, коли немає жодного доказу. Маска — це ще не доказ. Я вже скрізь нишпорив, передусім у притулку, де мій знайомий служить садівником. Нічого не пощастило довідатись!
— А що, по-вашому, вона шукала потай в будинку?
— Не інакше, як заповіт! І тут вона натрапила спершу на Енн, а другого разу на Лайн. Як усе сталося в старій кам'яниці, знає тільки вона сама. А оскільки навіть найспритніший суддя не витягне з неї ні слова, то вся справа залишиться таємницею.
Девітт сховав маску під свій твідовий піджак.
— Чи вмієте ви тримати язик за зубами, О’Гвінн? Коли ви це доведете, матимете щодня по п'ять шилінгів додатково. Подумайте про мою пропозицію, надто після третьої склянки віскі.
Вийшовши з цвинтаря, Девітт попрямував до старої гавані. Він пройшов повз готель, звернув на стежку до Шулічих скель, сів там на камені. Було тепло й туманно, хоч дув різкий вітер. Невеликий вітрильник виринув з-за скелястого берега і перетнув бухту, борючись із хвилями. З повитого туманом морського простору долинали приглушені крики чайок. Поступово різкі пориви вітру переросли в шторм.
Девітта огортала тиха млість, якої він так боявся. Як завжди в таких випадках, заболіла ліва частина голови. Чинити опір напливу болю він не міг, і його охопило чуття безнадії: всі його намагання — зрештою, пусті ілюзії. Із сотень розслідуваних злочинів він зробив лиш один висновок: більшість людей від природи ні злі, ні добрі, ні надто дурні, ні надто розумні, надзвичайно обдарована людина така ж рідкісна річ, як і абсолютно безсовісний насильник. Але що саме формує людей так по-різному — одного робить убивцею, іншого — благодійником, більшість — невдоволеними?
Коли Гайлен сіла біля нього на гостроребрий камінь і Девітт відчув тепло її плеча, йому видалося, ніби він весь час чекав тут на неї. Вона заговорила одразу, без ніякої передмови:
— Я ніколи не любила Енн, а Лайн і зовсім терпіти не могла. Інколи ж я її навіть ненавиділа. Вона вважала, що покликана для чогось вищого і це вище впаде їй манною з неба. Все робила під жалібний акомпанемент: «Ох, навіщо старатися, навіщо напружувати сили?» Та коли я побачила, як їх обох опускають у могилу, все погане відлетіло, пішло в небуття. Обидві вони з'явилися мені в зовсім іншому світлі… Я втратила
— Так, — бездумно мовив Девітт.
— Енн була вульгарне і дурнувате створіння. На жаль, тут нічим не можна було зарадити. Одне-єдине хвилювало її: швидше лягти в ліжко з будь-яким чоловіком!
— Навіть з Фіннігеном?
Гайлен пропустила цей натяк повз вуха. Вона втупилася в море, обличчя її пересмикнулося, за хвилину почулося гірке ридання.
— Мені страшно, що Енн і Лайн більше немає в живих. Я весь час бачу їх там, унизу, в могилі. Мене так мучать докори сумління, ніби це я винна в їхній смерті.
— Не треба докоряти собі, Гайлен!
— Не можу! Хоч і розумію, що ні самокатуванням, ні самозвинуваченням нічого не зміниш!
— Авжеж, нічим тут не зарадиш.
— То чому ви вже дві години сидите тут під мжичкою і мокнете? Про що ви думаєте? Про них?
— Я повинен мати в руках усі докази, довести, як і чому вбито Енн та Лайн, дізнатися, хто це зробив, послати вбивцю на шибеницю, хоч хто б він був.
— Я розмовляла з Лайн по телефону. Ви справили на неї сильне враження.
— Дощ припускає, — сказав Девітт. — Між іншим, вам відомо, Гайлен, що всі гроші, які мали успадкувати три сестри, тепер належать вам?
— Не турбуйтеся, Девітт, я зумію їх використати! Під час телефонної розмови Лайн, сміючись, розповідала (хоч це був силуваний сміх), нібито вона запропонувала вам узяти її з собою до Дубліна. Це правда?
— Коли ви повертаєтесь до Дубліна?
— Ще не знаю. Якщо й повернуся, то ненадовго. Я не люблю Ірландії, її міста мертві — вони живуть лише минулим. Оселюся в Англії, куплю собі будинок серед густого саду і житиму між простими людьми. Ви б узяли Лайн з собою до Дубліна?
— Ні.
— А коли б я вас попросила? — Її сіро-зелені очі блищали, великі м'які уста всміхалися водночас глузливо й спокусливо. Краплини дощу яскріли в рудому волоссі.
— Коли ви в середу прибули в Кілдар, то сказали, що прийшли прямо з поїзда? — спитав Девітт. — Це неправда. Вже кілька днів ви були тут, поблизу.
— Так, я збрехала, — відповіла вона щиро. — Я разом з Фіннігеном була в Реммінгтоні. Це вас влаштовує?
— Не зовсім.
— Чому?
— З Фіннігеном вас і справді нічого не зв'язує, крім любощів?
Гайлен злісно засміялася.
— Побачили б ви його влітку, коли він стоїть на березі моря у самих плавках. Чисто бог! Тоді б ви зрозуміли бідолашну, самотню жінку. Але з цим покінчено. Я вірю, ви захистите мене і візьмете з собою до Дубліна!
— Якщо ви успадкуєте всі гроші, а також материну половину, — я чув, вона дуже хвора і довго не протягне, — то станете багатою жінкою. А багата, молода, вродлива жінка може мати в житті все, чого забажає…
Гайлен сміялася, і якісь холодні, жорстокі нотки бриніли в її сміхові.