Позначена блискавицею
Шрифт:
Особливий випадок… Я маю право вирішити усе сама. Сама! Тут не може бути порадників. Я не хочу ділити цей тягар навіть із найближчими людьми. Навіть із тим, кого кохаю. Він зрозуміє все. Зрозуміє — і згодиться. Але останнє слово — за мною.
Хвала провидцям! Завдяки їм я знаю, що чекає мого сина. Він народиться таким, як усі здорові діти. Ростиме, як вони. Аж поки не почне дорослішати. Через скільки років це станеться? Шістнадцять, п’ятнадцять чи навіть менше? Це важко точно визначити, але настане час — і вибухне міна уповільненої дії, закладена в ньому вже тепер. Тепер,
Якби ж він міг завжди лишатися дитиною! Однак такого не буває. Всі діти зростають. Зросте й він. І тоді навальна, безжалісна недуга, з першого дня вкарбована в його клітини, розпочне руйнацію. Хвороба Брайта. Одна із тих, що з’явились останніми десятиріччями.
Мій син зможе існувати лише в спеціальному, штучно створеному середовищі, відокремлений від усього світу. Як довго — рік, два, три? Теж невідомо. Можливо, за цей час навчаться подовжувати життя таких хворих. Та нема підстав сподіватися, що цю жахливу хворобу навчаться лікувати так швидко, як то потрібно мені й моїй дитині. Не варто тішити себе примарною надією, сказали мені. Але ж сказали не тільки це. Якби ж то тільки це! Тоді, мабуть, простіше було б зробити вибір…
Як добре, що ми навчилися бачити наперед. Передбачати. Провидіти. Хвала провидцям! Вони сказали ще одне: моя дитина буде надзвичайно здібною. Талановитою. Чи не геніальною. Світ постане перед моїм сином у вихорі звуків. Він пропустить їх через себе, через своє серце, через свій розум і почне творити музику. Рано почне. Дуже рано… Мабуть, він чимало встигне створити, доки стане дорослим…
Ні, я таки заздрю жінкам із минулого. Ніхто не ставив перед ними таких божевільно жорстоких питань.
А втім, чи такі вже вони й жорстокі, ці питання? Чи не милосердніше не дати з’явитись на світ тому, хто приречений на таку злу долю? Чи не клястиме мій син згодом своє життя і ту, що дала йому це життя? Відгороджений од світу, від людей, друзів, кохання, він страждатиме не лише від болю. Ощасливити інших — і каратися все життя самому. Нести людям красу — і бути замкненим у непроникній шкаралупі власних бід… Чого варте таке життя?
Мені раптом стає холодно, і я зачиняю вікно. За ним гойдається стара тополя. Не сьогодні-завтра на ній народиться перший листочок. Надворі весна…
Ох, як то складно — наважитись. Скажу “так”, і світ цей ніколи не почує тієї музики, що згине разом із моїм сином. Світ не знатиме його мелодій, його душі, його болю.
Все правильно. Все логічно. Все справедливо. Я можу позбавити його страждань.
Чому ж мене охоплює відчай?
Чому пригадуються зараз стражденні очі матері, повні самозречення й прихованого болю? Очі Сікстинської мадонни. Мені пощастило: я бачила цю картину. Мати, що офірувала своє дитя, аби врятувати світ. Скільки незмірно довгих років несла вона в собі отой страшний тягар знаття? Адже вона знала долю свого сина. А світ так і не змінився, хоча йому принесли таку жертву…
Може, це лише легенда. Жорстока казка. Але ж оті очі, всевидющі та беззахисні… Очі матері людської — не божої. Ні, я не мадонна. І я не хочу, щоб моє дитя колись проклинало мене. Я не зможу, не зумію
Хвала провидцям: я вже тепер знаю його долю. Його і свою. Я можу цього уникнути. Це дуже просто і навіть не боляче. Треба лише сказати: так. Сказати вже сьогодні, не чекати цілий місяць!
Мій син не ощасливить світу ціною власних мук. Своїх і моїх сліз. Милосердніше зупинити його зараз, коли він іще нічого не може збагнути, не розуміє, не відчуває.
А якщо я дам йому змогу народитись? Побачити світ? Пізнати всю його красу в ті перші роки, коли хвороба ще не дасться взнаки? Я спробую зробити ті роки такими щасливими й наповненими, щоб найлютіша біда потім не випалила пустки в його душі. Загартувати душу так, аби розбите, нікчемне тіло згодом не взяло над нею гору. Дати йому силу й мужність витримати все те, що впаде на нього, і не збайдужіти до всього, окрім власного лиха. Він житиме. Він створить свої пісні. Він не буде нещасним!
Я свідомо обираю таку долю. З доброї волі. Я знаю, на що йду. Хвала провидцям! Я встигну приготуватись…
Я буду поряд із ним. Завжди поряд. Облишу все заради нього. Стисну свою волю, свої нерви в тугу сталеву пружину…
Я хочу вкласти в нього силу й мужність… Та чи стане ж їх мені самій на всі ці безмежно довгі, нескінченні роки?..
Ох, як самотньо і порожньо мені! Я не була б самотнішою, аби навіть опинилася у космічному просторі…
І все ж таки — хвала провидцям! Вони не бувають ні добрими, ні злими. Вони кажуть нам правду. А вирішувати повинні ми самі.
Ні, сьогодні я не готова дати відповідь.
Я маю все зважити. Обміркувати спокійно.
У мене ще є час. Багато часу…
Тільки три кроки
Вранішнє шосе іще дрімало, як і завжди в неділю, — лише зрідка промайне автомобіль. Вона любила цю пору за її тишу та спокій. Сьогодні ж, після короткої нічної зливи, коли п’янко пахло свіжою зеленню, а повітря було тремтливо-прозорим, тіло зробилось таким пружним та легким, що, здавалось, от-от злетить над землею.
Знехотя позирнула на годинник. Як швидко збіг час! Повертатись додому іще не хотілося. Перейти на той бік і пробігтись до озера? Звернула до траси й спинилася, перечікуючи машину, що викотилася з-за повороту.
І звідки він узявся, хлопчик отой? Виріс мов із-під землі з того боку дороги — невеличкий, щуплявий і скуйовджений, наче горобчик, який щойно видерся а котячих пазурів. Що він тут робить так рано та ще й у неділю, коли його ровесники додивляються солодкі сни? Мабуть, теж прихильник ранкових пробігів. Усміхнулася й привітно помахала рукою. Одначе він не помітив її жесту: заклопотано роззирнувся навсібіч і, гадаючи, певно, що машина ще далеко, рвонув через дорогу.
Вона закричала: “Куди ти? Стій!”, а ноги вже самі несли її навперейми хлопчикові. На мить їхні очі зустрілися. В його погляді застиг подив: мовляв, чого галасуєш?.. Це її аж розлютило. Куди воно лізе, оте горечко? Натреноване тіло із подвоєною силою метнулося вперед.