Право жити

Лоцманенко Юрий Викторович

О шостій сорок п’ять небесний гість завітав до готелю “Мрія”, де спробував встановити контакт із представником земної цивілізації. “Вільних місць нема і ніколи не буде”, - сказав йому сонний портьє.

О сьомій годині місцеве радіо передало першу звістку про небезпечного порушника й закликало населення міста зберігати спокій та не панікувати.

Райони міста, де залишив сліди невідомий, було оточено посиленими нарядами міліції. Майже весь транспорт, за винятком метро, був паралізований. Уболівальники найкращої в країні футбольної команди “Динамо” викинули гасло: “Матч відбудеться за будь-яких обставин”. Магазини не працювали.

Міжміський телефон, телеграф

і всі поштові відділення трусила пропасниця. Телетайпи іноземних представництв захлиналися від повені суперсенсаційної інформації. Відомий кореспондент солідної жовтої “Брехаймс Ньюс” повідомив на всяк випадок, що вісімдесят відсотків населення Хрещатика евакуйовано, а решта готуються зустріти термоядерне бомбардування. Інший кореспондент не менш солідної газети інформував своє агентство, нібито на власні очі бачив, що до міста підтягнуто вісім антиракетних дивізій.

А загадковий гість раптово з’являвся знову й знову і так само раптово зникав. Подейкують, правда, ніби один письменник-фантаст пробував зав’язати невимушену розмову з представником інопланетної цивілізації. Він зняв капелюха і попросив сталевого посланця розуму, що саме порпався у двигуні покинутого “Запорожця”, дещо пояснити йому, носієві технічної мрії людства. Не діставши відповіді, фантаст спритно став навколішки і почав малювати на асфальті найпростіші для спілкування між розумними істотами знаки — виклад теореми Піфагора.

Близько дванадцятої дня небесний зайда завітав до жіночого залу перукарні номер дев’ять. Хтозна, чи мав він намір негайно ознайомитися з технологією перукарської справи. Розкуйовджені клієнтки зчинили жахливий, негармонійний вереск, і залізний привид ганебно дременув звідти. Втім, він мав рацію, досліджувати щось у таких умовах завжди нелегко.

Свій перший і останній візит до однієї квартири на Павловській вулиці незнайомий зробив у той час, коли дома була тільки теща працівника пожежної охорони товариша Негасійка. Ганна Макарівна саме мила підлогу. Зненацька відчинилися замкнені двері, і хтось тихо пройшов до вітальні. Викручуючи ганчірку, короткозора Ганна Макарівна порадила гостеві витерти спершу ноги, а потім уже вдиратися до кімнати. Зрештою, гість міг би й привітатися чемненько, — ох, ця вже невихована молодь! — та не стовбичити на вологій підлозі, а роздягнутися й сісти хоча б на цей стілець. Теща працівника пожежної охорони підійшла до мовчазного відвідувача, зойкнула перелякано й чкурнула на кухню. Там вона защепнулася на гачок і для певності підсунула під двері пральну машину. Через годину теща товариша Негасійка насмілилася визирнути з надійної схованки. Квартира була порожня, двері, як звичайно, замкнені, неприємно пахло тільки паленою гумою. Гордість сім’ї, швейна машинка, лежала на підлозі, а біля неї вишикувався блискучий стрій металевих деталей, що досі становили безвідмовний її механізм. Однак найдивовижніше було те, що після несподіваного візиту гостя почав працювати давно й безнадійно зіпсований телевізор. Зображення було таке чітке і яскраве, наче телевізор щойно купили. Саме йшла передача для малят: “Як миші кота з’їли”.

Дивна річ, невідомий прийда чомусь уникав тривалих стосунків з людьми. Він наче і не помічав людей. Його увагу привертали численні механізми — автомобілі, тролейбуси, телевізори й радіоприймачі, навіть торговельні автомати. За кілька хвилин він потрощив сім машин, щоразу вибираючи нову марку. Руйнував він кваліфіковано, з допомогою якогось електрорізального пристрою, хоча ніхто не помітив у гостя ніяких інструментів. А втім, він розрізав металеві чи пластикові деталі лише

тоді, коли вони були складної будови або покриті металевим кожухом. Жодного разу прийда не знищив хоча б дві однакові частини.

Перешкод для нього не існувало. Гість миттю розгадував секрети найскладніших замків, відмикав будь-які двері і… зникав. Величезна фізична сила допомагала йому в дивних пошуках. Справді, було таке враження, нібито він щось шукав. Можливо, він шукав усе.

А тим часом повідомлення про порушника та про шкоду, яку він заподіяв, не переставали надходити. Дивна схильність до безглуздого, на перший погляд, руйнування була суспільно небезпечним явищем. Космічний прийда чи просто злочинець, — що б там не було, а порушника треба негайно ізолювати. В крайньому випадку — знищити.

І раптом невідомий щез. Перестали надходити повідомлення про його небезпечні пригоди. Надвечір, правда, з’явилося одне повідомлення, але навряд чи воно мало відношення до залізного привида. Постовий автоінспектор записав номер блакитної “Волги”, яка грубо порушувала правила руху. Не реагуючи на сигнал автоінспектора, “Волга” номер 22–16 із шаленою швидкістю промчала повз нього і розтанула за поворотом на чотирнадцятому кілометрі заміського шосе.

* * *

— Неспокійний у вас вихованець, професоре! — зауважив капітан міліції. — Такого клопоту ми ще ніколи не мали.

Головне управління охорони громадського порядку встановило особу порушника за три години до того, як він зник. Професора Секеча запросили як експерта допомагати у розшуках свого волелюбного робота. На магнітну плівку було записано голос Секеча — Володаря, який наказував утікачеві негайно зупинитися і вимкнути загальне живлення. Машини з магнітофонами одразу виїхали в усі райони міста. На самого професора весь час очікувала чергова машина з оперативною групою.

— Отже, ви запевняєте, професоре, що робот, кінець кінцем, сам повернеться до лабораторії?

— Так. Або впаде, знесилений, коли скінчиться запас енергії в акумуляторах. Якщо тільки не знайде способу поповнити її… а це імовірно.

— Добре, що хоч людей він не чіпає.

— Це виключено. Ще до “народження” робота в його кібернетичний мозок було вкладено безумовний рефлекс шани й поваги до людини та багато інших обмежень-заповідей.

— Однак машини він трощить артистично. Вважайте це за комплімент, шановний професоре. Цигарки?..

— Дякую, у мене свої. Справді, однієї заповіді ми не запрограмували в його мозку. Якої?.. Мені ще треба самому з’ясувати. Скажу тільки — найголовнішої.

Настав вечір, а про втікача не надійшло жодної звістки. Вкрай знервований професор не пішов додому, вмостившись на дивані в кабінеті чергового офіцера. Кіб — так звали волелюбного робота — накоїв чимало шкоди. Дивна схильність до руйнування пояснювалася просто: Кіб прагнув самовдосконалення. Мала дитина теж ламає гарну іграшку з єдиною метою — подивитися, що у неї “всередині”. Заподіяти шкоди безпосередньо людині робот не міг. Але, задовольняючи невтоленну жагу пізнання невідомого, руйнуючи машини й прилади, Кіб завдавав великого клопоту насамперед людям, що користувалися ними й створювали їх — прекрасні й доцільні. Поступово вченому ставало все ясніше, чого саме бракує механічному розумові робота. Недоцільність руйнування доцільного! Так, цієї заповіді не запрограмували в його мозку конструктори. Зрештою, все зводилося до відсутнього ланцюга логічної побудови: доцільне — корисне — прекрасне. Прекрасного руйнувати не можна!..