Прес-центр
Шрифт:
Едвардс передав секретареві, що він згоден прийняти містера. Санчеса від сімнадцяти до сімнадцяти десяти; Санчес приїхав раніше, походив довгими коридорами сенату, вдихаючи солодке повітря капітолійської свободи, через три хвилини він знову ввійшов до приймальні; там було повно народу; два сини Едвардса в спортивних, досить-таки заношених костюмах розбирали кореспонденцію; секретарка, на столі якої стояла бронзова табличка з одним лише словом «смайл» [15] , відповідала на безкінечні дзвінки стандартно ввічливим запитанням:
15
Усміхайся (англ.).
— Мей
І при цьому строго виконувала вказівку, викарбувану на бронзовій табличці, зовсім невимушено посміхаючись тим, з ким розмовляла, і кожному, хто зазирав до кімнати.
— Я Санчес, — відрекомендувався Мігель, — сенатор призначив мені зустріч.
— О так, містер Санчес, він вас чекає, будь ласка, проходьте. Кабінет був не дуже великий, схожий на декорацію з американського фільму, де розповідалось про банду багатих злочинців, про бідного прокурора, який протистояв їм, і про захисника правди — сенатора; старовинні меблі, фотографії з дарчими написам, зовсім домашні штори на широкому вікні, закритому металевими жалюзі, і дуже багато книжок в заскленій шафі — переважно правознавство та історія.
16
Чим я можу вам допомогти?(Англ.)
Едвардс усміхнувся своєю звичайною білозубою усмішкою, пішов назустріч Санчесу, сильно трясонув його руку і запросив сісти, спитав гостя, яка в нього професія, про його наміри та про мету візиту в Штати; Санчес відповів, що він правознавець, мріє повалити диктатора в Гаривасі і хоче просити сенатора допомогти йому і його друзям у цій нелегкій справі.
Едвардс був обережний прагматик, і такої граничної відвертості йому не доводилось зустрічати з тієї пори, як він вийшов з коледжу.
— Я вкладуся в шість хвилин, сенаторе, — вів далі Санчес. — Передам вам список усіх тих, хто мучиться в тюрмах і концтаборах, скорботний листок, куди занесено прізвища розстріляних без суду й слідства за те тільки, що вони мали власну думку про те, що відбувається, я залишаю вам документи про рівень дитячої смертності, про кількість початкових шкіл у країні та ліжок у трьох лікарнях. Ви, очевидно, знаєте, що зберігання таких відомостей у Гаривасі карається двадцятип’ятирічною каторгою, розповсюдження — розстрілом, тому я прошу попередити ваших співробітників, які, можливо, вирішать перевірити ще раз мої матеріали, не посилатись на мене, бо моя загибель означатиме крах руху в країні…
Вони розмовляли сорок дев’ять хвилин; через два місяці після цієї зустрічі Едвардс виступив у телевізійній передачі компанії Сі-бі-ес і звинуватив адміністрацію в тому, що вона підтримує «відверто фашистський режим, глава якого називає себе найближчим другом Сполучених Штатів». Назвіть мені своїх друзів, і я скажу, хто ви, гласить древня мудрість; це ганьба двадцятого століття — кривава, сліпа тиранія, яка боїться правди й думки, та ще й проголошує себе «найнадійнішим партнером північноатлантичної співдружності у боротьбі проти сил агресії і зла». Те, що ми підтримуємо дипломатичні відносини з цим режимом, те, що там є наші радники, те, що поліція диктатора озброєна нашими автоматами і мінометами, а повстанців розстрілюють з «фантомів», відправлених нашими ВПС, недопустимо й безглуздо, це кидає пляму ганьби на демократію».
Едвардс був першим, хто дізнався про переворот у Гаривасі; він зразу ж надіслав привітальну
… Санчес і Едвардс потисли руки, а потім несподівано для самих себе обнялися й поляскали один одного по спині.
— Ну що, — сказав Едвардс, — дуже пахне порохом?
— Дуже, — відповів Санчес.
— Знаю… Я в захопленні від вашого спокою в ситуації, що склалася… Я читав, що вас звинувачують у безхребетності, в невмінні й небажанні стукнути кулаком по столу, але я вважаю вашу лінію єдино правильною… Перш ніж поставити вам ряд запитань, пов’язаних з економічними проблемами, я хотів би з’ясувати головне… В разі, коли ваш енергопроект виявиться заблокованим — фінанси, таким чином, полетять к бісовій матері, виникне кризова ситуація, — ви маєте намір пустити сюди кубинців чи росіян в обмін на їхню економічну підтримку?
— Якщо ми опинимося в безвихідному становищі й усі відмовляться нам допомагати, ми змушені будемо прийняти допомогу марсіан, не те що кубинців.
— Полковнику, я маю на увазі їхню воєнну присутність.
— З правими ультра, які обстрілюють нас із сельви, ми впораємося, народ ненавидить їх… Але з американським флотом тягатися нам не під силу.
— Я поки що не маю даних про такий вихід з кризи. А ви?
— Ми пам’ятаємо Гватемалу і Санто-Домінго.
— Як це казав Маркс? — Сенатор нахмурився, пам’ять у нього була така, що можна позаздрити. — Історія повторюється двічі: один раз у вигляді трагедії, другий раз у вигляді фарсу.
— Життя вносить корективи, — зауважив Санчес. — Спочатку була трагедія у Гватемалі, потім у Домініканській Республіці, не фарс, а ще страшніша різня… А після цього Чілі… А тоді Уругвай…
— Як правило, Білий дім виявлявся втягнутим в ситуацію.
— Хто ж у такому випадку каже «а»?
— Ті, хто зацікавлений у кризі. Ті з наших великих фінансистів, кому ви і Граціо наступили на мозоль… А бідолашній адміністрації нічого не лишається робити, як покривати те, що сталося.
— У нас є підстави думати, що Білий дім уже давно згоден покрити те, що готується в Гаривасі, — всміхнувся Санчес.
— Підстави? — Едвардс незадоволено поморщився. — Ми люди однієї професії, полковнику… Дайте мені факти, і я обіцяю вам почати битву, коли повернуся до Вашингтона.
— Добре, фактів немає, але я запевняю вас, що уряд поки що не обговорював можливості укладання воєнного союзу ні з Гаваною, ні з Москвою. Я запевняю вас, сенаторе, що ми не підемо на те, щоб благословити воєнну присутність тих, хто гарантує Гаривас від інтервенції з півночі, до самого останнього моменту. Якщо ваш уряд згодиться подати нам допомогу в реалізації енергопроекту, то кризу, очевидно, буде погашено.
— Тут справа не в уряді, полковнику… Ваші люди спробували всі можливості на Уолл-стріті?
— Як мені відомо, так.
— Не певен. Зрештою далеко не всі наші бізнесмени зав’язані з воєнно-промисловим комплексом… Більшість діє саме в мирних галузях економіки.
— Сенаторе, ми готові пробувати ще і ще раз, але, погодьтесь, терпіння — не моє, я вмію терпіти, а моїх колег, які виражають думку більшості нації, — не може бути безконечним. Погодьтеся і з тим, що питання престижу в нашому іспаномовному світі має особливий, оголений, чи що, характер… У мене створюється враження, що Вашінгтон навмисне підштовхує нас до повороту на схід, аби мати розв’язані руки. Вам не здається?