Претендент на престол (Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина - 2)

Войнович Владимир Николаевич

Чонкін намагався зібратися з думками, його квапили, збивали з пантелику, кричали знизу і згори: «Ну, телися ж ти, падло!» – наче він був коровою.

– Так ось, – сказав він, поправляючи під собою шинелю, – сиджу, значить, я з кулеметом у кабінці, Нюрка хвоста завертає, пляшки летять, а ці кричать: «Здавайся!» А як же здаватися, я ж не можу, я ж на посту, мені ж не положено. І тут раптом щось я-ак блисне, і так у мене в голові все попливло, і зробилося так добре, і далі нічого не пам’ятаю, лежу як мертвий.

Уся камера принишкла,

неначе віддаючи шану пам’яті Чонкіна, а пан Калюжний, що лежав горілиць, швидко перехрестився і мовив стиха: «Царство небесне».

– Так ось, – помовчавши, продовжив Чонкін, – очуняв я, значить, у животі бурчить, баняк ніби чужий, розплющую очі і бачу переді мною…

– Чорт, – підказав хтось знизу, але на нього цитьнули, і він замовк.

– Не чорт, – поправив Чонкін, – а генерал.

– Ха-ха, генерал! – засміялися вже згори. – А може, маршал?

– Закрий хавало! – урвали й цього.

– Закрий, – сказав і Чонкін. – Так ось. Я й сам спершу не повірив і кажу: «Нюрко, це ж генерал». А він мені: «Так, – каже, – синку, я і є, – каже, – генерал». Ну, я зводжуся, калган гуде, та, як належить, пілотку поправив, руку до скроні… – Чонкін звівся на лікоть і, наче виструнчуючись перед уявним начальством, на всю камеру зарепетував: – «Товаришу генерал, за час вашої відсутності ніякої присутності не було!..» А він, – Чонкін зів’яв і стомленим, дещо навіть старечим голосом відтворив: «Спасибі, синку, за службу». І знімає з себе… ну, оце-о…

– Штани, – підказали з-під нар.

– Дурень, – образився Чонкін за свого генерала. – Не штани, а оце-о… ну, круглий такий… ну, орден.

Штик засовався на місці, підвівся, звісився над Чонкіним.

– Орден? – перепитав недовірливо.

– Орден, – підтвердив Чонкін.

– Який?

– Ну, оце-о… ну, Червоного цього…

– Прапора?

– Еге ж. Ну, прапора.

Штик підніс до носа Чонкіна руку з зігнутим вказівним пальцем.

– На, розігни.

– Що це? – Ждучи капості, Чонкін недовірливо дивився на зігнутий палець.

– Та розігни ж.

– А на який біс?

– Розгинай, не бійся.

Стенувши плечима, Чонкін розігнув. Він не знав цього нехитрого жарту і не зрозумів, чому всі сміються.

– От свистун, – сказав Штик. – Генерал, орден…

– Не віриш? – образився Чонкін. – Та осьдечки ж вона, дірка.

– За цвях зачепився, – сказав Штик.

– Штик! – гукнули йому знизу. – Згинь, падло, не заважай людині. Давай, Чонкін, трави, не тушуйся.

– Та йдіть ви!.. – махнув рукою Чонкін.

Він образився, замовк і, ставши рачки, довго розправляв шинелю на вузькому просторі поміж Штиком і паном Калюжним. Його кликали, йому обіцяли більше не перебивати, його вмовляли, він не ламався, він просто мовчав, думав. Захищаючи свій пост, він не знав, що чинить щось особливе. А тепер з цікавості слухачів і навіть з їх недовіри зрозумів, що вчинив щось особливе і навіть по-своєму видатне, а от

не вірять, і підтвердити нікому.

Люди у камері були різноликі. Один індивідуум, котрого звали чомусь Манюнею, сказав Чонкіну:

– За оце дезертирство тобі одразу вишку дадуть, розстріляють.

– Манюню! – гукнув до нього сходознавець Соломін (у Долговській тюрмі були люди найдивовижніших професій). – Киньте лякати людину.

– Та я не лякаю, – заперечив Манюня. – Я кажу: раз дезертирство, значить, вишка. Це якби він, скажімо, в самоволку пішов чи, припустімо, від ешелону відстав, ну, тоді, звичайно, можна було б обмежитися штрафною ротою, а коли дезертирство, та ще з опором владі, тут уже без вишки ніяк… – Манюня помовчав, подумав: – Ну, взагалі-то зараз розстріл гуманний. Раніш як було. Раніше тебе виводять у двір; відділення з гвинтівками, прокурор, лікар. Вирок читають, очі зав’язують, потім командують: «Відділення, готуйсь!» Жах! Тепер усе не так. Тепер гуманно. Повели тебе, скажімо, у лазню, а по дорозі – бац! – в потилицю, і все. Охо-хо! – позіхнув він. – Поспати, чи що…

Мешканці камери ще вертілися на нарах, перемовляючись про те, про се, жартуючи. Грузин Чеішвілі розповідав, як на волі жив одночасно з двома співачками. Інший голос оповідав довгий і нудний анекдот, вся сіль якого полягала в тому, що там діяли росіянин, єврей та циган.

– Коли мені буває важко, – сказав колишній професор марксизму-ленінізму Зіновій Борисович Цинубель, – я завжди читаю Леніна.

– Легшає? – запитав хтось.

– Даремно іронізуєте, – одізвався Цинубель. – Колись ви зрозумієте, що у Леніна є відповіді на всі питання.

– А ти за що сидиш, батя? – запитав Чонкін пана Калюжного.

– За дурню, – сказав Калюжний. – Ми з братом моїм, близнюком, на Чернігівщині жили, а брат був куркуль, кулак по-вашому. Дванадцять десятин землі мав, крупорушку, чотири коняки і шість корів. Годинник носив золотий на ланцюжкові і портсигар червоного золота. А коли, отож, розкуркулювать стали да й одняли усьо: і крупорушку, і коняк, і корів, і годинник, і портсигар, він пойняв, шо нада тікать. І мене тяг за собою. А я й кажу: а шо мені тікать, я ж не куркуль. Ти не куркуль, а дурень, він мені сказав напослідок. І правду казав. Сам утік сперва до Польщі, а там і до Америки. Він втік, а мене, значця, як брата куркуля, і посадовили.

– Значить, не повезло, – зауважив Чонкін.

– Та повезло, – заперечив Калюжний. – Ще й як повезло. Мене тридцять другого року посадовили й вивезли за Урал, там, у таборі, я баланду сьорбав таку, що й описать неможна, а все ж таки живий зостався, а на Україні село наше до нуля вимерло. Геть чисто до нуля.

– І коли на волю? – поцікавився Чонкін.

– Да вроді як через год. Єжелі по закону. А єжелі по-їхньому, то невідомо.

– А хочеться на волю?

– Хтілося б, коби я знав, де вона, та воля. Там її тоже нема.