Претендент на престол (Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина - 2)
Шрифт:
Щоранку Нюра приходила на майдан перед Установою і стояла під тим самим деревом, верхівку якого бачив Чонкін з кабінету лейтенанта Філіпова. Вона приходила, стояла, крутила в руках свою поштарську сумку і розглядала вхідні двері, невідомо на що сподіваючись. Піднятися на ґанок і увійти в ці двері вона не наважувалась, а стояти просто так – навіщо ж?
Працівники Установи щоранку проходили повз Нюру і зникали за цими таємничими дверима. Дехто з них був знайомий Нюрі, але з’явилися й нові. Знайомим
Потупцювавши під деревом, ішла на пошту, наповнювала сумку листами, поверталась назад, знову тупцяла і лише надвечір добиралася до Красного. Розносила листи, годувала зголоднілу за день худобу, а сама їла чи ні – Бог відає. А потім була нескінченна ніч, і мокра від сліз подушка, і звичний шлях до міста Долгова, і безглузде вистоювання під деревом.
В її сумці лежав вузлик, а в ньому – два черствих пироги з картоплею, п’ятеро круто зварених яєць та наповнений махоркою кисет з написом, вишитим блідою заполоччю: «Вані від Нюри з привітом».
Одного разу їй пощастило. Вона так само стояла під деревом, аж тут до неї підійшла дамочка в чоботях і з цигаркою, запитала Нюру, кого вона чекає і навіщо, мовила «зараз» і зникла за дверима Установи. Нюра мала б уже бути на пошті, та не можна ж нехтувати таким випадком. Вона почекала, і незабаром у тих же дверях з’явився лейтенант Філіпов у новій формі й начищених до блиску чоботях. Він вийшов ніби так собі, поглянув на небо, потягнувся, опустив очі й побачив Нюру.
– Гей, здоров! – гукнула до нього Нюра і привітно усміхнулася.
– Ви до мене? – запитав лейтенант, дивлячись на Нюру, ніби на незнайому жінку.
– До тебе, – кивнула Нюра і, осміліла, наблизилась до лейтенанта. – Як він там?
– Це ж хто? – добродушно запитав лейтенант.
– Таж Ванько, – довірливо мовила Нюра, не зрозумівши гри.
– Який Ванько?
– Таж Чонкін.
– Чонкін, Чонкін… – повторив лейтенант, нібито намагаючись пригадати. Добув з кишені цигарку, запалив. – Чонкін… – пробурмотів він, наморщивши лоба. – Щось таке ніби чув. А звати ж як?
– Іваном, – похнюплено сказала Нюра. Вона збагнула, що лейтенант жартує, але відповісти йому тим же не могла.
– Іван Чонкін! – голосно промовив лейтенант, ніби пробуючи це ім’я на смак. – Здається, є такий. А ви хто йому, власне кажучи, будете?
– Сам знаєш! – Нюра почала сердитись.
– Я не знаю, – посміхнувся лейтенант доброзичливо. – Можливо, він ваш чоловік?
– Чоловік, – похмуро
– А де це зазначено?
– А ніде. Я жила з ним без запису.
– Мало хто з ким жив, – розводив філософію лейтенант. – У нас в селі один з козою жив. Якийсь документ є, що ви разом жили?
Нюра не відповіла. Розкручуючи в руці сумку то в один бік, то в інший, вона спідлоба дивилася на лейтенанта.
– Отже, немає документа? – допитувався лейтенант. – Ну ось, я так і думав. Отже, ви для нього стороння особа. А стороннім особам довідки не видаються. Зрозуміло? – Він виплюнув затухлу цигарку і глянув на Нюру.
– Так як же ж… – почала було Нюра.
– А ось так! – лейтенант раптом осатанів і, збігши з ґанку, наблизився до Нюри. – Ось так! – закричав їй в обличчя. – Нема ніякого Чонкіна. Нема, не було й не буде. А ти тут краще не ходи й не плутайся під ногами, а то й тебе візьмемо як співучасницю.
– Так я ж… – сказала Нюра і заплакала.
– І нічого плакати, – збавив голос Філіпов. – Тобі ніхто нічого поганого не робить. Ми тебе тому й не забираємо, що ти до нього ніякого стосунку не маєш, що ти стороння. І затям це добре: сто-рон-ня.
З цими словами він повернувся, скочив на ґанок і зник за дверима.
7
Перед столом голови Голубєва стояв інструктор райкому Чмихалов, високий худий чоловік з червоним, напевне, од пиятики, носом на довгастому насупленому обличчі. Він стояв у надітому поверх куфайки довгому брезентовому плащі з відкинутим каптуром, а в руках тримав трихвостого батога і поляскував ним по халяві гумового чобота.
За вікном, прив’язаний до ґанку, понуро мокнув на осінньому дощі гнідий кінь Чмихалова.
У конторі було добре напалено. Чмихалов пітнів, втирався рукавом, шморгав носом і вкотре запитував голову, чому в колгоспі не провадиться збирання хліба.
– Поглянь у вікно, побачиш, – відповідав голова.
– А мені у вікно глядіти нічого, – занудно гугнявив Чмихалов. – Я дивлюся у партійні вказівки.
– О, – сказав голова і покрутив біля скроні пальцем. – Вказівки, вказівки… Вкажи дощеві, аби він перестав. Ви там, у райкомі, сидите і не знаю чим думаєте. Вперлися у свої вказівки, як барани.
– Як хто? – швиденько перепитав Чмихалов.
– Як овечки, – пом’якшив своє визначення Голубєв.
– Одразу, значить, позадкував, – Чмихалова наче підмінили, очі його заблищали. – Отже, по-твоєму, виходить, що в райкомі сидять барани?
– Ти мені політики не ший, – сказав голова, підводячись. – Я тобі кажу: дощ іде, а під час дошу збирають хліб тільки дурні та шкідники.
– Ну й добалакався! – розвів руками Чмихалов. – Отже, в райкомі сидять барани, дурні й шкідники. І, отже, вся наша партія…