Претенденти на папаху
Шрифт:
Коли Стратон Стратонович дивився на цю голову, то ловив себе на думці, що вона по зав'язку начинена господарськими турботами й державними справами. Так носили голову, думалося Ковбику, тільки великі державні сановники і прокурори. Голова не опускалась і не піднімалась, а котилась по рівній, ніби накресленій під лінійку, горизонтальній лінії. Особливо Стратону Стратоновичу подобалося, коли заступник мера повертав голову на північ чи на південь. Дивитися на це — суцільне задоволення. Складалося враження, що перед ним несподівано вишикувалася почесна варта і мосьє урядовець, витягши руки по швах, віддає честь королівській гвардії. Власник голови так дбайливо тримав її на плечах,
Ми так детально зупиняємося на ході парижанина не тільки тому, що його чудова постава достойна усілякого художнього опису та увічнення на кращих полотнах сучасників, а й тому, що мине зовсім небагато часу — і нею повністю оволодіє Стратон Стратонович.
Ковбик годинами милувався ходою службовця з паризької мерії і цим самим наступного дня привернув увагу представників з набережної Орфевр. Вони, мабуть, справді серйозно зайнялися б Стратоном Стратоновичем, коли б не той передранковий і трохи передчасний, на думку Ковбика, від'їзд…
Поїзд наближався до кордону. На душі цвіли півонії і канни. Уже пахло димом вітчизни і свіжопереораною, як чоло мислителя, прикордонною смугою. Все йшло того дня якнайкраще — і раптом оті дві події… Перша: Ковбик, вибувши із Франції у новорічну ніч і перетнувши кордон, потрапив із звичайного року у високосний. Друга: ставши на рідні колеса й рейки, Стратон Стратонович помітив, як до його вагона причепили табличку з номером 13, а наступний день нового року оголосили понеділком. Це його одразу стривожило й налякало, як людину, котра сподівалася на премію, а дістала догану. В душу закралась неясна тривога. «Ох, серцем чую: мої щось учудили», — думав Ковбик, вірячи в своє шосте чуття-інтуїцію (якими були решта п'ять чуттів — він не знав). У те шосте чуття Стратон Стратонович настільки вірив, що не раз казав: «Інтуїція — не жінка, вона мене ніколи не зраджує».
І ось Стратон Стратонович у рідному «Фіндіпоші». На перший погляд — тут все так само, як і було, начебто він ніколи й не їздив до Парижа, ніколи не полишав Кобилятина-Турбінного…
Він зайшов до туалету, глянув хазяйським оком на стіни — і раптом помітив, що хтось ніби долотом викарбував кілька фраз, котрі характеризували його, Ховрашкевича й Панчішку не з того боку, який годився б для позитивних характеристик. З жахом відчув, що у нього підкосився не тільки авторитет, а й ноги. «До моєї поїздки у Париж такого не було…» Ковбик ще якусь мить постояв перед глухою стіною, пильним оком графолога спробував хоч приблизно вгадати автора цих кам'яних і холодних написів, однак марно.
Попростував до кабінету з твердим наміром заглянути кожному у безсоромні очі, а наступного дня всім скоротити прогресивку і цим самим виправдати оту настінну скупу характеристику, до речі, точну, хоч і не завірену ні підписом, ні печаткою. Але уже в коридорі йому закортіло пройти ходою представника паризької мерії, особливо з поворотом голови «на караул». Стратон Стратонович опустив уздовж тулуба руки, зробив кілька кроків і стукнувся грудьми у бюст Арістотеля чи Демокріта. У коридорі його поставив Чигиренко-Репнінський, запевняючи, що це ранній Арістотель, а Ховрашкевич уперто доводив, що це пізній Демокріт або ще швидше Лукрецій —
Ковбик здригнувся — і раптом його осяяла думка: «Чого ж вони не сміялися, коли я говорив? Під час мого виступу в кожного з них був такий вираз, ніби у «Фіндіпоші» лежить покійник, а я ні сіло ні впало анекдоти розповідаю. Та й когось же нема… Ну, звичайно, Сідалковського і Грака!» І Стратон Стратонович, не обтрушуючи з голландського костюма білий гіпс Демокріта-Арістотеля, вскочив, як цунамі, до кабінету:
— А де ці два Аякси — Сідалковський і Грак?
Фіндіпошівці витріщилися на свого директора такими очима, ніби в роті й краплі спиртного не було.
«Щось трапилося, — шепнула Ковбикові на вушко інтуїція. — І цього разу таке, що вам, Стратоне Стратоновичу…» Ковбик різко обірвав інтуїцію і запросив Панчішку та Ховрашкевича до себе в автомашину, де він найчастіше вирішував усі фіндіпошівські справи. Особливо ті, які таїли в собі підтекст матеріальної зацікавленості.
РОЗДІЛ II,
У звільнений кабінет Нещадима, в крісло, про яке мріяло одразу кілька фіндіпошівців, прибув середнього зросту чоловік на ім'я Клавдій Миколайович Хлівнюк. А втім, фіндіпошівці могли й помилитися, бо, дізнавшись, в яке він крісло мітить, одразу почали на нього дивитися під зменшувальним кутом зору. Так що, можливо, він мав зріст і вищий середнього, а не середній, як це здавалося кільком фіндіпошівцям.
Прийняли його фіндіпошівці приблизно так, як приймає молодиця чоловіка, що мріє про одного, а до неї вривається зовсім інший. А коли ще хтось послався на «точні джерела» і запевнив, що Хлівнюк — це майбутній директор, то одні його одразу прозвали «заступником з перспективою», а Ховрашкевич, дізнавшись про його смаки та уподобання, одразу помчав додому, щоб принести кавоварку, натуральну каву й цукор. Панчішка взяв коробку цукерок і коньяк.
Клавдій Миколайович з величезним, як здавалося, задоволенням посьорбав кави, сказавши при цьому, що такої, мабуть, і президент Америки не п'є, а тоді спокійно заявив, що він взагалі полюбляє не каву, а трави.
— То я перепрошую, але які саме? — поцікавився Михайло Танасович таким тоном, ніби збирався негайно приступити до їхнього силосування.
— Різні! — відповів Клавдій Миколайович і додав якесь іноземне слово — з першого разу ні Ховрашкевич, ні Панчішка його не запам'ятали, бо після тієї заяви їхня увага зосередилась на пляшці з коньяком, яку завбачливо приготував Панчішка і тепер не знав, як з тією пляшкою бути: чи засунути її ногою ще глибше під стіл, чи поставити на поліровану поверхню стола.
— То я перепрошую, — продовжував розвідку боєм Ховрашкевич. — А що ви ще п'єте, Клавдію Миколайовичу?
— Звичайно, якщо не секрет, — додав Масік.
— Трави! Ще раз трави! І тільки трави!
Ховрашкевич глянув на нього критично і подумав, що він Ковбику теж може не сподобатися. Панчішка думав те ж саме.
Раптом у прочинені двері кабінету встромив носа Кнюх. Якусь мить мовчки дивився, та так мовчки і щез. Ховрашкевич завовтузився. Панчішка порожевів. Вони глянули спочатку один на одного, а тоді обидва разом на Хлівнюка — і тільки тепер помітили, що Клавдій Миколайович — малоприємний тип.