Претенденти на папаху
Шрифт:
— Гаразд, — шукала вона в дзеркалі його очі.— Але на одне питання ти мені можеш відповісти? У тебе якась неприємність? Людина, яка стає твоїм другом, та ще й таким близьким, починає все відчувати. Майже все. Мені твоя тривога теж передалася… Ти чомусь хочеш якнайскоріше випровадити мене з дому… — І раптом ні з того ні з сього додала: — Ти любиш дітей? У нас із тобою буде багато-багато дітей. Усі такі Євграфчики, як ти. Маленькі-маленькі…
Сідалковському нічого не залишалося, як освіжитися ще одним ковтком холодного чаю. На язиці вперто вертілося: він
— Ти не відповів на жодне з моїх питань…
— Їх було так багато, що я досі, Ядзю, не можу визначити, яке з них головне, а яке другорядне.
— А якщо серйозно?
— Мене совість мучить… Ось уже другий, рік, Ядзю, як я не був на могилі своєї матері… Я зовсім забув про матір!..
— Мій коханий! Ти ж сам казав, що всі поїзди їдуть через Вапнярку… Ми поїдемо з тобою у Вапнярку ще до того, як зберемось у Варшаву!
— Ядзю, люба моя, — почувши слово «Варшава», обняв її Сідалковський ще міцніше. — Ти не уявляєш, як я мрію про цю поїздку — поїздку разом з тобою!.. Але нам треба зробити це якнайшвидше… Може, ми зможемо завтра розписатися?.. Ну, післязавтра, Ядзю?
— Для чого поспішати, мій графе? А якщо ми набриднемо один одному?
— Не набриднемо. Я тебе завжди кохатиму, аби лише ти…
— Я тебе теж кохатиму, якщо ти будеш щирий зі мною…
— Може, через ваше консульство? — навіть не слухаючи її, вів далі він. — Може, через Веніаміна Олександровича?…
— Ні, мій графе. Я цього швидкісного методу трохи не розумію. Для чого, щоб поїхати провідати твою матір…
— Але ж там запитають: «Євграфе, це твоя дружина?»
— Ти відповіси: «Так. Прошу познайомтесь: пані Капітульська!» Чи тебе й тут треба вчити?
— Але то означає брехати?
— То чому? Я й справді пані Капітульська…
— Розумному досить, — мовив Сідалковський.
— Можеш сказати: то моя наречена. Ти зовсім став, як волога курка…
— Мокра, — уточнив Сідалковський.
— Пардон, мокра… Нам не треба нікуди поспішати, мій коханий. Тепер ми будемо завжди разом. А для цього треба, щоб час ішов повільно-повільно. Бо якщо люди дуже щасливі, то життя минає, як один день. Чи не так, мій коханий?
— Життя зіткане з протиріч, — погодився він, тоскно виглядаючи у вікно таксі, яке спіймав одразу за рогом свого будинку.
Виходячи з автомашини, Ядзя щось вклала йому до кишені й поцілувала в щічку. Євграф, відчувши в пальцях чималеньку купюру, глянув на неї з болем і тугою в очах. Він ще довго так дивився б, якби не згадав, що в таксі час — це гроші. Швидко поцілував їй ручку і почав повільно повертати голову з таким розрахунком, щоб якомога довше не випадати з поля її зору, бо твердо знав, що такий прощальний погляд, як і ніжні слова, найбільше подобаються жінкам, котрі свято вірять, що їхній обранець жити без них не може…
— Куди далі? — нагадав таксист про себе, а також про те, що, окрім лірично-поетичних поглядів, на світі існує ще й буденна проза, яка вимагає грошей і плану.
— На
— Нарсуд так нарсуд! Наше діло маленьке. Крути «баранку» та план виконуй. А хто й чого їде в нарсуд чи в прокуратуру — це нас, таксистів, не цікавить.
Сідалковський відчував, що таксистові дуже хочеться поговорити. Але він не заводився, як автомобіль без акумулятора. Сидів мовчки, дивився крадькома на лічильник і думав про одне: якби вибило два карбованці з копійками. Дав би троячку — і будь здоровий. А якщо понад три, доведеться давати п'ятірку. На щастя, на лічильнику вискочило два карбованці дев'яносто дві копійки. Сідалковський кинув таксисту троячку і своє звичне:
— Здачі не треба!
— Яка здача? Вісім копійок! Було б за що рота розкривати… А ще з дамою їздить!
— То не дама, шановний, — голосом Бубона заговорив Сідалковський. — То дружина.
— Мабуть, друга, коли гроші дає…— Таксист люто хряснув дверима, які Сідалковський не зачинив як слід, і натис на газ.
Судовий виконавець на якусь частку секунди підвів голову, глянув на Сідалковського і тут же, ніби не виявивши нічого цікавого для себе, опустив її в свої папери.
— Прізвище!
— Чиє? — запитав Сідалковський, бо його прізвище стояло на повістці.
— Не моє ж! — знову на мить підвів голову виконавець, ніби йому важко було тримати її рівно.
— Мабуть, і не моє,— знизав плечима Сідалковський.
— Саме ваше!
— Сідалковський. А що, в повістці нерозбірливо записано?
— У повістці розбірливо, навіть дуже! Але з повісткою міг прийти і посторонній, скажімо, двірник, і заявити, що знайшов її на вулиці.
«Невже я схожий на двірника? — вражено подумав Сідалковський. — Кожушок, вельветовий костюм, чеський галстук. А втім, тепер і двірники так одягаються. Влаштовуються в двірники, аби лиш прописка й квартира в столиці».
— Ім'я?
— Євграф, — вимовив він так тихо, що якби хтось поруч стояв як свідок, то не зміг би підтвердити, що саме він це сказав.
— Паспорт є?
— Же ву прі!
Виконавець знову підвів голову. Цього разу на його обличчі з'явився вираз здивування.
— Тут вам не Франція. А хутір Відрадний, між іншим, не Монпарнас.
— Я знаю.
— Знаєте, то розмовляйте зі мною конкретно. Ніяких відхилень…
— Лягаю на курс! — випалив Сідалковський.
Виконавець опустив на стіл картотеку, підпер для чогось двома кулачками малесеньке підборіддя і, не спускаючи з Сідалковського очей, запитав:
— Оце сядемо й будемо розмовляти? Чи будемо працювати?
— Працювати, — трохи поспішно і навіть насторожено відповів Сідалковський, бо в цьому дідусеві було щось колюче й загрозливе.
— Ось заява позивачки. Он там стіл. Сідайте і знайомтесь.
Поки Сідалковський вивчав заяву, невеличкий на зріст виконавець ще раз допитливо зміряв його фігуру, потім для чогось обійшов навколо нього, ніби заворожив, і, зупинившись за спиною, що Сідалковському не дуже сподобалося, немов вистрелив під вухом: