Претенденти на папаху
Шрифт:
Євграф узяв її за ліктик і повів коридором, наче боявся, що юне дівча зіб'ється із заданого курсу. Він щось говорив їй майже на вушко, а в ніс йому вдаряли, очевидно, мамині парфуми.
— А ви ловелас, Сідалковський! — зі святою безпосередністю сказала Муза, раптом зупинившись. — Ви і до мене хочете позалицятися?
З цих слів Сідалковський зрозумів лише одне: його особа є об'єктом постійних домашніх обговорень у квартирі Бубона, і Музі закортіло самій побачити отого серцеїда.
«Ні, я вже хворий
— Шановний, скільки вам років? — замість вітання вигукнув він.
— А що? — спокійно перепитав Сідалковський. — Вам потрібні мої анкетні дані? Я вам чесно признаюсь, якщо це позитивно вплине на мої аліменти. Двадцять сім, Карле Івановичу!
— Всього двадцять сім, а ви вже й у дітях розбираєтесь…
— І в жінках також!
— Жаль, що ті жінки — як діти: не розбираються у вас… Ви тільки спробуйте зачепити мою Музу! Я з вас гарнір зроблю… — грізно пообіцяв і щільно зачинив за собою двері.
Сідалковський тільки криво посміхнувся: «Хіба мені до Муз зараз?.. Мій шлях на Олімп!» І поставив крапку. Прийшов Мамуня.
— Октавіане, ви по запаху випадково не можете визначити: буфет відчинено чи ні?
— Відчинено, о, і буфетниця є, о.
— То не просто буфетниця, то моя майбутня мама, — похвалився Сідалковський.
— Як це ваша мама, о? — перепитав Мамуня.
— По жінчиній лінії, Октавіане! По жінчиній, яка ще не стала моєю дружиною і, гадаю, не стане.
Мамуня, очевидно, нічого не зрозумів або ж навпаки — щось уже знав, бо запитав: — А це ваше добровільне бажання, о, чи?..
— Добровільно-примусове, Октавіане! Спочатку все йде добровільно. От тільки кінчається інколи примусово…
— Жаль вас…
— У вас не душа, Мамуня, а еолова арфа! Але нічого, ми ще поборемося за демократію, як казав Кнюх. Прикро лише, що такого великого артиста, як я, втрачає безсмертний «Фіндіпош». Але не падайте духом, Октавіане-Август! Якщо хочете ще краще жити, то ліпше служіть Ваалу, а не Ковбику і викиньте до біса свій фотоапарат. Це носіть шапку за пазухою!
— Я спробую, Євграфе Маркевичу! О!
— Спробуйте. Я теж уже спробував. Хотів кинути якір, та перед цим, здається, налетів на підводний риф…
Заглянувши в приймальню, він поклав перед Віорікою заяву, поцілував її у вушко і прошепотів:
— Передайте Стратону Стратоновичу. Гадаю, моя заява полегшить його голову, перевантажену думками й планами…
І ось Сідалковський перед мадам Карапєт. Мить, коли, як йому здавалось, усе ставилося на карту. Він приніс пляшку сухого шампанського і цукерок «Весна», які колись так любила матуся Карапєт…
— Не забув мого влєченія, Сідалковський,
— Мері, ви хотіли сказати — п'ятдесят? — ляпнув Сідалковський і розсердився на себе: все ніби йшло гаразд — і на тобі! А все оті кляті фрази…
— Хіба разві у мене такий неважний вид? — ошелешено пролепетала мадам Карапєт.
— Я мав на увазі не вашу зовнішність, Мері, а ваш паспорт, — почав рятувати становище Сідалковський.
— Ти мені кинь, Сідалковський! Я знаю, чого ти прийшов! Ти хочеш, щоб І я забрала заяву із суду! Чи не так? Я тебе знаю наскрізь, хоч ти у мене й менше місяця жив… Хто-хто, а я у вашому братові розбираюсь… Ваш брат, як кот шолудивий, напакостить, напакостить, а тоді в пісок… Здєсь пісок не вийде, і вообще. Нема мені з тобою про що балакать. Двох дочок з ума звів…
— Будемо чесні, Мері, не двох, а одну!
— А тобі однієї мало? Мало, да?
— Але ж повинна, Мері, бути якась компенсація!
— Яка компенсація? — це слово мадам Карапєт, працюючи в торгівлі, очевидно, добре знала, бо вимовила його легко, без перекручень.
— Аліменти Тамарі я плачу за чужого дядю… То нехай цього разу чужий дядя поплатить за мене…
— А вот цього, — підвелась Карапєт з табуретки і під самий ніс ткнула Сідалковському дулю, — ти не желаєш?! Прохвост! Вертихвіст, юпочнік і вообще! Катісь на все чотири сторони! Нам дєнєг твоїх не нада. Нам нужно, щоб у сина був папаша! Хай навіть такий паршивець, як ти, але щоб ребйоночок знав — у нього папаша був, но умер…
— Але я ще живий, Мері…
— Ти для нього помреш на другий день після суда і слєдствія… Зрозумів? І вон отсюдова, пока я не взяла коцюбу і не списала твою противну пику коцюбой. Бо я можу. Тут усі знають, що я сумашедшая, і мені за це ніякого ні суда, ні слєдствія не буде! Зрозумів? У мене й довідка є.
— Тільки без міжнародних ускладнень, Мері! — застеріг він.
— Ніяка я тобі не Мері! Пішов к чорту! Мері… Була колись Мері, а тепер Євдокія Капітонівна. Совість у тебе є?!
— Совість? Моя службова совість завжди зі мною!
— Хам, хам і ще раз хам! Тьху на тебе — і мотай отсєдова!
— Невже не можна культурніше, Євдокіє Капітонівно? Ви ж—вихована на «хула-хуп» жінка, — задкував Сідалковський. — При людях завжди кажіть не хам, а син Ноя. Це для таких високоосвічених людей, як я, звучить однаково образливо…
— Високоосвічений! Знаю твою високоосвіченість… — Матуся Карапєт хряпнула дверима, а тоді ще й виглянула з вікна, яке трималося на чесному слові, гукнула на прощання: — Ей, кавалер! Слиш, кавалер? Візьми свої задрипані конфєти, і больше щоб я твого духу в домі не чула!