Претенденти на папаху
Шрифт:
Адвокат зрозумів його з напівпогляду й підвівся.
— Я прошу високий суд, — високопарно почав він, — покликати свідків. У мого підсудного…
— Гаразд, — погодилася суддя і поклала папірець, як ніж, на те ж саме місце: мовляв, до цієї зброї поки що не вдаватимемось.
У Сідалковського відлягло від душі. Він не знав, що то за папірець, але якийсь незрозумілий страх передавався від нього і морозив йому не тільки душу, а й п'яти.
Першим із свідків покликали Грака. Очевидно, за алфавітом. Грак ступав самовпевнено
— Такий же прохвост, як і цей, — кинула репліку мадам Карапєт.
Суддя знову взялася за олівець. Почалась та сама процедура: прізвище, ім'я, по батькові свідка, рік народження тощо,
— Ви можете, Сідалковський, поки що сісти, — звернула увагу суддя на Євграфа.
— Я вам дуже вдячний за вашу турботу, але дозвольте вам заперечити: сидіти не завжди краще, ніж стояти.
— А вас надовго садити ніхто не збирається, — втішила суддя й повернула голову до Грака:
— Ви знаєте, що за неправильні свідчення, відповідно до статті процесуального кодексу…
Грак поспішно закивав головою і для чогось навіть поворушив вухами.
— Скажіть, ви знаєте добре громадянина Сідалковського?
— Більше, ніж самого себе!
— Ви часто бували у нього вдома?
— Частіше, ніж у себе!
— Чим це пояснити?
— У мене жінка набагато вища за мене… У залі почувся смішок.
— Що, вона виганяє вас із дому?
— Вона непомітно запускає у мене пазурі. Взагалі-то вона через три хвилини про все забуває, а я три дні відходжу. Доводиться переховуватись в Сідалковського.
Посміхнулася і суддя:
— Ви кажете, що вона через три хвилини про все забуває. Для чого ж вам аж три дні? Може, ви туди дівчат водите?
На останнє питання Грак не зреагував.
— Вона-то забуває, а сліди ж на тілі залишаються! Суддя повторила питання.
— Ні-ні, не водимо. Ні дівчат, ні зозульок.
— Що означає «зозульок»?
— То я так, до слова.
— Нам до слова не треба. Відповідайте на всі запитання чітко і ясно. Чи бачили ви у квартирі Сідалковського коли-небудь оцю жінку?
— Ніколи не бачив: ні вдень, ні вночі!
— Може, ви їх зустрічали на роботі, в кафе, в ресторані, у магазині?
— Не зустрічав: ні на роботі, ні в кафе, ні в ресторані, ні в магазині…
— Я ж казала, прохвост! — знову не стрималась мадам Карапєт. — Прохвост побольше, ніж той…
Суддя взялась за олівець.
— Громадянко, ще одна репліка з місця — і я вас попрошу вийти…
Карапєт-старша тільки закопилила губу.
Другим зайшов Панчішка. Він рожево усім посміхався, говорив точно, коротко. Для судді, очевидно, особливого інтересу він не являв.
Мамуня заходив, на всіх озираючись, ніби побоюючись, чи не прикріпили до нього двох патрульних.
— Чи бачили ви предмети жіночого туалету в кімнаті Сідалковського?
— Які предмети? —
— Предмети жіночого туалету!
— А я не знаю, о, що це таке…
— Шістнадцятка, — долетіло із зали.
Суддя різко повернула голову на звук, але всі роти, як один, були тісно стулені.
— Предмети жіночого туалету, — почала пояснювати суддя, — це панчохи, жіночі трусики, чобітки, спідні сорочки, ліфчики…
— Не бачив!
— Може, вони сушились на мотузку, батареях парового опалення, над кухонною плитою?
— Не сушились, о…
— Лежали жужмом під диваном, на ліжку, на подушці, на килимку?..
— Не лежали, о…
— У мене все. У вас запитання будуть? — звернулась вона спочатку до Іїного адвоката. — У вас? — повернула голову до адвоката Сідалковського. Той заперечливо похитав головою. — У вас? — поцікавилась у позивачки. І я повторила рух адвоката Сідалковського.
Суддя підвелась. Підстрибнув, як заводний, маленький дідок і голосом-дзвіночком крикнув:
— Встати! Суд іде!
Карапєт-молодша вийшла на вулицю з адвокатом, Карапєт-старша, стукнувши фільтром цигарки по коробці, попрямувала напівпереможно в бічне від зали місце, на якому біліла вивіска: «Для тих, хто курить». Сідалковському теж хотілось вийти, але якщо раніше він любив зустрічатися з Карапєтами без свідків, то тепер без свідків просто боявся. Особливо з Карапєт-старшою, яка мала тверду руку не тільки в торгівлі…
— Це ваша мамаша? — вказав Панчішка на Карапєт-старшу.
— Який нахаба! — інтелігентно вигукнула Ія.
— Просто хам, — роздавивши носком чобота цигарку, додала матуся Карапєт. — Це ж усі з однієї контори, і вообще. Теж мені свідєтєлі!
Оскільки матуся Карапєт називала речі своїми іменами, окрім імпортних (ті вимовлялись важко), то докинула на адресу Сідалковського ще кілька слів, яких приємними не назвеш.
— Мені б присудили, доктор, таку зозульку, — сідаючи в трамвай, мовив Грак, — я б ніколи не подавав на касацію. Це ж не зозулька — прима… Чого ти відмовляєшся, доктор? На старість як знайдеш! А що, коли син твій? От підросте, усім «Фіндіпошем» поїдемо дивитися на Сідалковського-молодшого. От сміху буде! Особливо тоді, коли по-французьки балакати почне… Син же аристократа!
Сідалковський не звертав уваги на Грака. Він, як і решта свідків, уже не потрібен йому. Глянув на Мамуню. Той, роззявивши рота, дивився на вродливу жінку таким жадібним поглядом, що їй стало незручно і вона почала вовтузитися на лавці.
— Октавіане! — Сідалковський поклав собі по-джентльменськи врятувати даму. — Октавіане-Август! — повторив він під стукіт коліс електрички.
— Га? Що? О! — ніби щойно побачив Сідалковського чи прокинувся від сну Мамуня.
— У вас ненормальне захоплення. Чому ви такими очима дивитесь на ровесниць своєї мами? Ви або надто молодий, або у вас відхилення від курсу…