Претенденти на папаху
Шрифт:
— А як же називати? — перепитав Ковбик. — Жоржиком-Коржиком?!
— Єгорчиком, Альбертиком, Валеркою порадили…
— А Боніфацієм вони вам не могли порадити? — розгнівався Стратон Стратонович. — Теж мені задрипанка асфальтна знайшлась. Тепер кинь каменем у кота, а в Жоржика попадеш…
Ковбик підвівся, підійшов до вікна, оглянув небо, що висіло над Кобилятином-Турбінним. Сонце виткнулося з-за важкої, як насуплені брови Ховрашкевича, хмари, подумало трохи, відмахуючись віялом променів од набридливих хмарних віхтів, а тоді раптом ударило з такою блискучою силою, що Стратон Стратонович
— План у них там по блиску горить, чи що?
— Не зрозумів, — нашорошив вуха Грак. — Ви до мене, Стратоне Стратоновичу?
— Не до вас, а до неба! Щось дуже виблискує сьогодні… Так що у вас там, окрім пирогів з петрушкою?
— Варенички, Стратоне Стратоновичу, ваша улюблена качка з яблуками…
— З якими яблуками — симиренка чи сніговий кальвіль?
— Симиренка, Стратоне Стратоновичу, симиренка…
— Ну, якщо симиренка, то прийду…
— Спасибі, Стратоне Стратоновичу!
— Ви мені поки що не дуже дякуйте. До кінця робочого дня далеко, я ще можу й передумати… А якщо не передумаю…
— Не передумайте, Стратоне Стратоновичу!..
— А якщо не передумаю, — повторив Ковбик, — то привозьте усе це добро сюди. І пам'ятайте: це востаннє, Євмене Миколайовичу. Чули? Востаннє! А то тепер усі з верхньою освітою! Усі навчились ручки тримати— і пишуть, пишуть… Батогами їх уже писало б!…
Ковбик таки й справді хотів відмінити випивку, але інтуїція підказувала йому, що треба піти й повивертати у них душі, як калоші,— серединою наверх, позривати з їхніх голів папахи раз і назавжди. «Тепер в моїх руках вони всі. Я їм покажу сьогодні Ховрашкевича…»
— З цим треба кінчати! — суворо сказав він, але Грак так і не збагнув, кого стосуються ці слова…
Зібралися за кілька хвилин до закінчення робочого дня. Малорухливий, на перший погляд, але по-німецькому діловий і внутрішньо зібраний Панчішка на такі «позаурочні засідання» прибігав перший, ризикуючи втратити як вагу, так і здоровий колір обличчя. Він ніколи не запізнювався, аби не протоптуватися на своє місце, як глядач, що пропустив кіножурнал, а тепер шукає свого стільця з почуттям втраченого, якого ніколи не надолужити. Саме за цю точність фіндіпошівці прозвали Панчішку «буревісником Ковбика». Бо одразу за Масіком у коридорі відлунювалися повільні, самовпевнені кроки Стратона Стратоновича, а вже потім у дверях з'являлася неодмінна репліка:
— Ну я так і думав: усі до одного на робочому місці! На наради б ви так дружно збиралися…
Стратон Стратонович обвів присутніх пильним поглядом, ніби перераховуючи курчат, і резюмував:
— Бачу, любителі випити на шар-мак тут як тут. Чи не так, Сідалковський?
— Навпаки, — показав очима на пляшки Євграф. — Я й справді любитель, але сюди прибули вже й професіонали!
— Ви б оце соромилися, Сідалковський, удвічі старшому за вас чоловікові таке казати. Совість у вас є?
— Є,— спокійно відповів Сідалковський. — Але я тимчасово нею не користуюся.
Ковбику відповідь не дуже припала до душі, але з Сідалковський він поки що вирішив не зв'язуватися, видно, добре пам'ятав останню розмову з ним про розподіл кабінету. Тому тільки сказав:
— Сядьте вже каменем і
— Я вам потім скажу, Стратоне Стратоновичу… А зараз ось, будь ласочка, коньячок…
— А хто тепер ті коньячки п'є?.. Ви що, не могли казьонки взяти?
— Взяв, Стратоне Стратоновичу! І казьонки, і вина.
— Оце, — взяв у руки пляшку з горілкою Стратон
Стратонович. — А хто тепер цю водяру п'є? Уже монтажники — й ті її не дудлять…
— Це ювілейна, Стратоне Стратоновичу.
— Етикетка ювілейна. А рідина та ж сама.
— Не знаю, — виправдовувався Грак, — у магазині брав.
— А, звісно, у магазині, не на базарі… А де це Ховрашкевич? Знову теорію розробляє? Покличте-но його, Клавдію Миколайовичу.
— Алонс! Але тут є менші…
— Ви хотіли сказати — молодші? — Ковбик спідлоба зиркнув на Клавдія Миколайовича. — А що це ви в руках мнете?
— Папаху, Стратоне Стратоновичу…
— Папаху? — здивувався Ковбик. — Ану надягніть-но її на свою чуприну. Хай я хоч гляну. А то щось я вас у папасі ніколи не бачив. З якого це дива ви нап'яли її на голову? — запитав, коли Хлівнюк продемонстрував йому свою нову папаху.
— А-а, — махнув той рукою, — вчора у мене ледь не зірвали голову…
— Не зрозумів… — ще більше здивувався Ковбик.
— Йшов увечері повз ресторан. Там уже неонової вивіски нема… Аж тут якийсь молодик вискочив з підворітні — і тільки хвать мене за чуприну! — Хлівнюк для наочності зняв папаху і показав Ковбику чуприну, ніби досі її ніхто не бачив. Густа чорно-срібна шевелюра його при поганому освітленні цілком могла зійти за добротну й дорогу шапку. — Схопив і потяг. Але потяг разом з усім тулубом. Тепер я більше головою ризикувати не можу. Хай краще папаха, ніж голова!
— Але ж вам папаха не личить, — вкладаючи в свої слова подвійний смисл, мовив Ковбик. — Ви б краще одягли кепочку. На вашій голові повинно бути щось коротке. У вас же ніс довгий…
— Ле вен є тіре, іль фо ле буар, — як завжди, коли не знав, що сказати, пробурмотів Хлівнюк.
— А ви перекладіть, перекладіть. А ні, то покличте ще й того вченого. Сходіть, Октавіане. Ви й справді трохи менші за Клавдія Миколайовича. На зріст…
Мамуня вибіг і через кілька хвилин засапаний уже стояв перед Стратоном Стратоновичем.
— Що воно там робить? Вдає, ніби щось народжує?..
— Дивиться на годинник, о!
— Ну, я так і думав! Я ж казав, через кілька хвилин щось народить… — кивнув Стратон Стратонович.
Про звичку Ховрашкевича — класти перед собою ручний годинник — у «Фіндіпоші» знали всі. Ковбик часто казав йому: «Ви б заховали годинник углиб штанів, Ховрашкевич. Він же вам тільки заважає зосередитись на головному…»
— А він як завжди пе а пе! — додав Хлівнюк.
— Слухайте, — повернув голову Стратон Стратонович до Клавдія Миколайовича, — ви, замість «пекати», оце все-таки покликали б його, а заодно й нагадали, хто тут старший і що семеро одного не ждуть. Що за дурна звичка — перед тим, як випити, удавати з себе винахідника? Скажіть йому, що в робочий час треба працювати, а не язиком ляпати.