Пригода в кукурудзі (збірник)
Шрифт:
— Ну й що? — нетерпляче питаю. — Виріс твій сорт?
— Та мабуть. Я не знаю. Я ж у табір поїхав. Давай удвох підем сьогодні подивимося. Давай?
— Давай, — кажу, — раз таке діло, треба йти. Тим більше, за тиждень-півтора кукурудзу збиратимуть. Збере комбайн твій сорт — дідька лисого ти його тоді знайдеш.
Розмова ця відбулася на великій перерві. А коли скінчилися уроки, Ява сказав:
— Ходімо.
— То, може, — кажу, — спершу пообідаєм, а тоді.
— Та чого там обідать, не вмреш. Ми швидко. Подивимося
Я бачу, що його така нетерплячка взяла, — погодився. Може, й справді хлопець новий сорт одкрив!
Пішли ми.
Вийшли за село, на польову дорогу. На небі — ні хмарини. Сонце світить, нежарке лагідне вересневе сонце.
Обабіч шляху суцільною зеленою стіною, наче ліс, стоїть кукурудза, височенна, метрів зо три, а то й більше. Добре в цьому році вродила.
Йдемо ми та й йдемо. Вже й села не видно.
— Довго ще? — питаю.
— Та нє. Ще трохи та й уже.
Після цього ми ще добрі кілометри два тьопали. Нарешті Ява каже:
— Отут. Бачиш, табличка.
Дійсно, край шляху стирчить на кілку табличка, а на табличці кривулястими літерами написано:
Кукурудза
Сорт Буковинський № 1
Ланка Надії Рень
Площа 8,5 га
— Вірно, — кажу, — це воно.
— Пішли, — каже Ява, — тепер углиб треба.
Звернули ми з шляху і — в кукурудзу. Ява попереду, я — за ним. І одразу — наче в джунглі потрапили. Ох і густа кукурудза! Руками весь час доводиться листя розсувать, щоб по пиці не вдарило. А тут іще й портфель заважає — чіпляється. Яву я одразу з очей згубив. Тільки за шурхотом чую, куди йти.
За деякий час питаю.
— Ну як? Скоро вже твій сорт?
— Скоро, скоро, — досить-таки далеченько чую бадьорий Явин голос. От реактивщик — бач, уже де.
— Стривай, не спіши так, — гукаю, — а то я не бачу, куди йти.
У мене вже двічі портфель із рук випадав, і щоку я подряпав об шорстке, наче з бляхи, кукурудзяне листя.
Нарешті знову питаю:
— Ну як? Знайшов?
— Ні ще. Густо дуже, — і в голосі, чую, вже нема тої бадьорості.
— Слухай, — кажу, — ти ставай навкарачки і повзи. Бо так ніколи тих кілочків не побачиш.
Сказав — і собі став на чотири, портфель у зуби, щоб не заважав, і порачкував, наче собака в цирку. Повзу і мовчу — з портфелем у зубах багато не наговориш. Навсібіч роздивляюсь — кілочки шукаю. З розгону просто носом у Явині штани ткнувся. Дивлюсь, він теж із портфелем у зубах. Сіли ми, портфелі з рота повипускали — відсапуємось.
— Ну що? — питаю.
— Та, знаєш, — каже розгублено, — дуже важко у цій гущині шукати. Десь отут повинно буть, а не можу знайти.
— Знаєш, — кажу, — давай планомірно. Прочешемо цей
Ява зразу повеселішав:
— Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлушо. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то дуже важко їх у зубах тягати.
Поклали ми портфелі й розповзлися — я в один бік, Ява в другий.
Повзу й дивлюсь. Та хоч і казав я, що це дуже просто — по квадратах, але, виявляється, недуже просто. Як голову біля самої землі тримати — то ще видно трохи оті квадрати-ряди, а як піднімеш голову — ніяких тобі квадратів, саме листя. Не будеш же весь час щокою по землі тертись.
Рачкував я, рачкував і прямо, і зигзагами, коліна вже всі пообдирав, а кілочків нема.
— Яво-о! — кричу.
— Агов, — здалеку обзивається.
— Давай, — кричу, — назад!
— Давай!
Порачкував я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж уперед. Уже давно повинен був би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чуть.
— Яво! — гукаю нарешті.
— Агов! — чується десь далеко праворуч.
— Яво! — роздратовано кричу я. — Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш.
— Це ти, — гукає він, — це ти не туди повзеш. Я повзу правильно.
— Та ну тебе! Повзи сюди.
— Це ти сюди повзи!
Отак перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Злі обидва, як чорти.
— Ну, — питаю, — знайшов? — Знайшов? Знайшов? — перекривляє він. — Якби знайшов, я б ото до тебе повз хіба? Я б тебе гукав?
— Слухай, — кажу я, — може, ти не кукурудзу, може, ти ґудзика посадив, щоб штани виросли, брехуняко цибатий.
— Носа твого я посадив.
— Ну, — кажу, — досить. Мені твоє симиренківство в печінках сидить. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?
— Там, де ти його поклав.
Ліг я на землю, почав роздивлятися. Пороху наковтався, а портфеля не бачу.
— Це ти, — кажу, — ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі загубили. Попробуй їх тепер знайти у такій гущині.
— Це не я, це ти, як оте цуценя сліпе, поповз по-дурному і все заплутав.
— Ну, гаразд, — кажу, — сваритися потім будем, давай портфелі спершу знайдемо.
— Гаразд, — каже, — давай, коли ти такий слабак.
І поповзли ми шукати портфелі. Тепер ми не розповзалися, а трималися купи. За півгодини ми втямили, що знайти портфелі у цих кукурудзяних джунглях не легше, ніж оті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті підвелися, то мало не попадали — ноги заклякли і підгиналися, не хотіли держати.
— Яво, — сказав я, — давай плюнем на портфелі й підем додому. Пообідаєм, а тоді прийдем по портфелі. А то я так їсти хочу, що аж у голові паморочиться.