Пригода в кукурудзі (збірник)
Шрифт:
Егей, не задумуйтесь, друзі!
Обережно! Увага! Поворот.
Пригальмувати слід, а то ще з льоту — просто в яр: кісток не збереш. У-у-ух.
Все гаразд!
Тепер по рівному по інерції мчать.
Р-раз! Р-раз! — петляють між дерев. Ну, тепер натискай на палиці. Працювати треба.
Миготять перед очима дерева, свище у вухах вітер.
А де ж Митько?
Нема Митька! Хо-хо! Одстав Митько.
Ну, нажми, нажми ще, Людко. Ти попереду!
Ех, яке це почуття чудове, коли ти попереду! І нема нікого перед
Вперед! Вперед!
Митенько, дорогий, Митенько, золотий, як добре, що ти відстав. Спасибі тобі, що ти відстав. Хоча ти сам, звісно, не хотів. Але якби ти знав, як треба Людці обігнати тебе сьогодні! Понад усе на світі треба!
Життя ж од вас, хлопчаків, нема в селищі дівчаткам! Тільки й знаєте, що насміхатися, глузувати та прикрості всякі робити. Слова од вас доброго не почуєш, задаваки нещасні.
А коли що-небудь цікаве придумаєте, то тільки для себе. Дівчат на гарматний постріл не підпускаєте. Скільки це може тривати! Треба вам носа втерти, обов'язково треба. Миготять перед очима дерева, свище у вухах вітер.
Цілий місяць готувалася Людка до цього дня. Тата упросила лижі їй купити такі, яких ні в кого в селищі немає. Зі старшим братом тренувалася потай від усіх. По-справжньому. Він же другий спортивний розряд має.
Тільки б перегнати, тільки б прийти першою.
Митенько, ну відстань, ну будь ласка, відстань іще трошки.
Дуже пересохло, дере в горлі, коле в боці — захекалася Людка. Серце б'ється, як скажене.
О! Ось і сторожка, треба повертати назад.
Та не встигла Людка двадцяти кроків одійти від сторожки, як лицем у лице зіткнулася з Митьком.
Широким розміреним кроком плавно ковзав він по прокладеній нею лижні. Глянула Людка — й ойкнуло в неї серце. Збагнула вона раптом підступність Митьчину. Зрозуміла — спеціально він її вперед пропустив, щоб лижню прокладала. Адже по проложеній лижні куди легше йти. І Митько береже сили. А потім вирветься вперед і прийде першим. Диви ти, як рівно дише. Ах, хитрюга!
Лють охопила Людку. Ні, ні, не буде цього! Хай лусне в неї серце, хай віднімуться ноги — та не дозволить вона, щоб він її перегнав. Нізащо!
Людка оскаженіло натискує на палиці; задубілі, налиті свинцем ноги, здається, рухаються самі по собі, механічно, незалежно від її бажання.
Людка задихається. Їй здається, що повітря вже не проходить в легені, й серце от-от зупиниться. Потемніло в очах.
І раптом — ніби в грудях одкрився якийсь клапан: стало легше дихати, серце вже не розривається, додалося сил.
«Друге дихання, — майнула думка, — Авжеж — друге дихання». Брат говорив їй про це. Так буває у спортсменів: коли, здається, вже нема сил, видихався, і раптом одкривається «друге дихання» і можна змагатися далі.
Біла снігова твердь перехилилася і почала сама вислизати з-під ніг — схил, гора. Можна хвилину перепочити,
Як тремтять і підломлюються ноги! Тільки б не впасти!
Ху! Благополучно. Ну, тепер уперед. Лишилось не так уже й багато.
Вона обернулася.
І в горлі підскочив і захлинувся радісний сміх. Метрів сто від неї судорожно борсався в снігу, підводячись, Митько.
Їй стало шкода його.
Вона вже була впевнена в своїй перемозі. Тепер йому годі й думати обігнати її. І незважаючи на втому, їй закортіло співати, кричати від радості.
Невеличкий підйом і знову схил, порослий густим сосняком.
Треба бути дуже уважною, пильнувати, щоб, бува, не зачепитися за якусь кудлату соснову гілляку, обвислу під снігом.
Раптом напереріз Людці з сосни на сосну майнуло щось руде, і з гілок посипалися важкі лапаті сніжинки.
Білка.
Від несподіванки Людка різко загальмувала. І саме вчасно. Лижі, немов у петлю, попали під товстий сосновий корінь, що стовбурчився над землею, але, присипаний снігом, не був видний.
Ще секунда — і Людка полетіла б сторчака. Може, й ноги поламала б. Адже, кріплення в неї жорсткі — міцно черевики до лиж припасовують — легше лижу зламати, ніж одірвати.
Та й схил досить крутий, швидкість чимала. Не загальмувала б Людка — була б біда.
Людка позадкувала. Нервово висмикує лижі з-під коріння. Квапиться.
І раптом — блискавицею промайнуло: Митько! Адже він слідом їде. По її лижні. І гарячкує, так мчить, що нічого перед собою не бачить, тільки й думає, щоб наздогнати. Не помітить він кореня, аж ніяк не помітить. Та той іще так хитро під снігом сховався. І не можна ж баритися ні секунди!
Ще якусь мить Людка стоїть, вагаючись.
Потім раптом з усього розмаху встромляє лижну палицю в сніг біля самісінького кореня — глибоко, так, щоб не впала. І, відштовхуючись тепер уже тільки однією палицею, кидається вперед. Вона зразу відчуває — наскільки стало важче. Ліва рука — ніби зайва, непотрібна. Даремно тільки теліпається.
Ліс поступово рідшає, ще трохи — і він кінчиться. А там, на узліссі, місток через ручай, там давно з нетерпінням чекають друзі, там — перемога!
А втім, Людка чомусь не відчуває зараз радості близької перемоги.
Вона щохвилини оглядається і весь час прислухається. Але дерева, що мелькають перед очима, заважають хоч щось побачити, а свист вітру не дає нічого почути.
Що там з Митьком? Де він? Чому не видно його? А може.
Вона побачила його зовсім несподівано, коли він був уже поряд із нею. Обходив зліва. І, обганяючи її, Митько наче естафету простягнув їй лижну палицю. Це була її, Людчина, палиця. Третя в Митьчиних руках.
Людка полегшено зітхнула. І чомусь зовсім байдуже поставилась до того, що Митько її випереджає. Лише відчула раптом смертельну втому. І зрозуміла, що ні доганяти, ні переганяти Митька вже не в силі.