Пригода в кукурудзі (збірник)
Шрифт:
І тієї ж миті з хати вийшов хлопець з автоматним диском і затвором у руках.
— Дивіться! — вигукнув він. — Якийсь придурок поклав у скриню.
— Ой! обережно, Ігорьок, обережно! — зойкнула жінка.
Та літній дядечко заспокоїв її:
— Не бійся! Я бачив, нічого страшного.
Кров ударила Васі в голову, і він одсахнувся за кущ, щоб його не помітили. Потім позадкував і в обхід, городами подався додому.
— А у нас нові сусіди, — сказала бабуся. — Продав-таки Тато.
Баба Христя спадкоємців не мала, і вся її маєтність перейшла на баланс сільради. Голова сільради
— На начальство ці, начебто, й не схожі, — сказала бабуся. — Хоча і городські. Під дачу таки купили. Пшениченьку тепер сіяти зась.
Бабуся зітхнула.
Весь день Вася спостерігав за новими сусідами здаля з-за паркана.
Хлопець був чорнявий, голубоокий і стрункий. Гарненький хлопець. Надька Пилипчук на такого пхикнути б не посміла. І це ще пекучішою робило образу. «Придурок! Ну! Я тобі покажу придурка, зараза! От пожди, пожди!..» — все аж кипіло у Васі всередині. Він одразу зненавидів того Ігорка.
Нові сусіди провозилися аж до вечора. І поїхали, як уже смеркло. Прощаючись, сказали бабусі, що приїдуть за кілька днів, наступної суботи. Привезуть розкладачки, постіль і тоді, може, вже і переночують.
Вранці Вася пішов на чужу тепер територію колишнього замку графа Монте-Крісто. Серце стискалося щемко і болісно.
Вася знайшов і підібрав затвор, автоматний диск і стріляні гільзи. Купонів не було ніде. Мабуть, вони їх спалили. Вони розкладали вогнище на городі, палили різний горючий непотріб.
Вася довго й неприкаяно ходив по стерні й наче вперше побачив, який гарний краєвид одкривається звідси, з баби-Христиного городу. Обійстя було на пагорбі, унизу звивалася в долині річка, а на тому боці знову здіймалися мальовничі горби з гаями й перелісками. Недарма накидало оком на цю місцину колишнє начальство.
І тепер уся ця краса належить чужим людям, міським «дачникам», отому красючкові Ігорку, який обізвав його, Васю, придурком.
Ні! Стерпіти це було несила. Треба щось зробити! Помститися!
Найпростіше, звісно, підстерегти Ігорка десь у кущах і надавати по пиці. Ви не дивіться, що Вася такий щуплявий і непоказний. Він жилавий, верткий. У бійці може дати фору і на півголови вищому за себе. Це у класі всі знають. Здоровило Гриць Заремба й досі носить шрам на підборідді від Васиного удару пеналом — здумав, бач, покозакувати над Васею. І Володьку Очеретного Вася не злякався, хоч той і на рік старший. Примусив свою шапку, яку Володька у калюжу кинув, зубами діставати з калюжі. Тепер Васю ніхто й пальцем не зачіпає. Ну його, психованого!..
Отже.
Але… побіжить же Ігорьок, сльози по мармизі розмазуючи, до мамочки скаржитися. А та — до бабусі. А бабуся, хоч і добра, не зможе від батьків приховати. А батьки почнуть виховувати.
Ні! По пиці давати не можна. Тільки собі морока. Треба придумати щось розумніше. Щоб була таємниця! Щоб ніхто не знав, що то він, Вася, придумав. Наприклад, викопати у садку яму і замаскувати гілками. Ступить Ігорьок — гур-гур! — і… А якщо не Ігорьок, а мама ступить? І ногу зламає? Ні. Не годиться. Граф Монте-Крісто так не вчинив би. Але й образ граф не прощав ніколи. Усім ворогам своїм одплатив.
Думати треба.
Думай, Васю, думай! Захурчав, наближаючись, мотор автомашини.
До бабусиних воріт під'їжджав «рафик» голови сільради. За кермом сидів Тато, Григорій Савович. Він завжди їздив сам, без шофера.
Бабуся, спершись на граблі, дивилася на нього з-під долоні.
— Доброго дня! — привітався Тато, вилазячи з машини. Був він огрядний, з обвітреним лицем і засмаглою блискучою лисиною.
— Здрастуйте, як не жартуєте! — усміхнулась бабуся.
— Пшеницю викосили, — мовив директор, глянувши на сусідський город, де стояв Вася.
— Та вже ж, пожнивувала, — кивнула бабуся. — Андрій Гапочка, слава тобі Господи, допоміг.
— Це я йому сказав.
— Спасибі.
— Та яке ж там «спасибі», як більше вже не сіятимете… Ну, я вам десь у березі наріжу. Не турбуйтесь.
— А я хіба що кажу.
— Та я розумію, вам було зручно тут, по сусідству. Але… — голова зітхнув. — Треба було піти людям назустріч… Чорнобильці вони. Дід — київський. А дочка з чоловіком і з хлопцем у Чорнобилі жили. Чоловік на АЕС працював. І під час аварії саме на вахті був. Торік помер.
— О Господи! Царство небесне! — бабуся перехрестилася.
— Та й у хлопця формула крові нехороша. А зараз, самі знаєте, які часи. Навесні вони мало не голодували. От я й вирішив їм цю розвалюху. Підремонтують трохи і… На нову не стягнуться. А зараз, бачте, і городяни до землі горнуться. Та й то… Тільки земля й може порятувати… Ви їх тут не ображайте. Вони люди хороші, діда їхнього я знаю. Журналіст він. Колись писав про наше село. Ну, бувайте здоровенькі!
— Будьте здорові! Будьте здорові! — закивала бабуся. Дверцята хряснули. «Рафик» поїхав.
Бабуся глянула через дорогу на Васю і мовчки скрушно похитала головою — чув, мовляв, яке лихо. Потім повернулася і почовгала у хлівець, де нетерпляче рохкав підсвинок.
У Васі обличчя пашіло, наче йому дали ляпас.
Формула крові.
Які страшні слова!.. Смертельним холодом віє од них. Як і від слів «Чорнобиль», «АЕС», «аварія».
Їхні Завалійки були у чистій зоні. І отам, за лісом, по той бік річки, побудували колись нове селище — для чорнобильських переселенців із забруднених територій. Коли їдеш у райцентр, видно було однаковісінькі цегляні будиночки під шифером з однаковісінькими сараями, туалетами, з голими, ще без дерев, дворами, що вишнурувалися у рівні ряди попід лісом, і хоч все те було нове й добротне, але так чогось стискається серце від незатишку: наче то не будинки, а новобранці, що тужать за рідною домівкою.