Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим
Шрифт:
Першими щасливцями, яких допустили де мене, були керівники піонерської організації — члени ради піонерської дружини, члени рад загонів, піонервожаті. Всіх вабили моя пухнастість, чорна масть і великі, золотого кольору очі, які раптом, коли я почув запах і побачив мишей та пацюків у клітках, стали зеленими.
Після перших, досить безладних вигуків радості, привітань і потисків лап, шиї і вух до мене звернувся хлопчик з двома личками на рукаві.
— А чи знаєш, Лапченко, що ти — родич тигрові? Я не знав цього і глянув на піонера недовірливо.
—
Я щось чув про це, але, признаюсь, оскільки це особисто мене не торкалось, мало цікавився цим. Тепер мені лестило, що я маю таких високопоставлених родичів.
Раптом блиснула думка: коли лев — цар, то я, його родич, принаймні — великий князь! А може, й принц! На якийсь час не тільки піонери, але й миші та пацюки втратили для мене всякий інтерес, мене заполонили думки про моє високе становище: я — царів родич!
Голос піонера з двома личками вивів мене з світу мрій.
— Лапченко! Уяви собі Африку. Твій родич лев виходить вночі з своєї схованки і могутнім риком примушує тремтіти все живе. Уявляєш: пустеля, пальми, піраміди...
Пальми я уявляв, бо в квартирі диригента росла пальма в дерев'яній діжці, пустелю — теж, але що таке піраміди — для мене було не зовсім ясно. Частіше я чув слово «пірамідон». Я не думав, що між пірамідою і пірамідоном велика різниця, і уявив порожню кімнату, діжку з пальмою, таблетки пірамідону, розкидані долі, і себе, що вийшов з нічної схованки.
— Ня-я-в! — ревнув я на всю силу і побачив, як затремтіли миші в клітці.
— О, він як чорна пантера! — крикнуло якесь дівчисько,— Давайте називати його пантерою!
— Пантера не з родини кошачих,— заявив хлопчик з однією жалюгідною личкою на рукаві.
— Ти так вважаєш? — строго спитав його хлопець з двома личками, і малюк знітився.— Пантери теж з родини кішок!
— З родини царів! — поправив я його. Але він так глянув на мене, що я зрозумів свою помилку: не кішки з родини царів, а царі — з родини кішок.
Та як би там не було, а я родич царя! Хто б міг подумати! Я, родич царя, і терпів таке знущання в родині Письменника! Мене перекривляли, обзивали ледарем, навіть часом били! Били! Мене!
Ні, тепер я не дозволю нічого подібного!
Приємне почуття пойняло мене всього. Я — цар! Та незабаром я схаменувся. Письменник виховував мене в демократичному дусі, і я почав відчувати, що пишатися своїми родичами-царямии не зовсім добре,.. Адже ж царі — паразити і експлуататори, а я — чесний кіт, кіт-трудяга. Може, не варто відновлювати родинних зв'язків?.. З таким непевним настроєм я почав снідати. Діти поприносили мені гостинців — ковбаси, сиру, всякої всячини, і я, нажершись, заснув у кутку кімнати.
Уві сні я відчував якесь незвичне хвилювання, таке гостро тривожне і в той же час приємне, що прокинувся, Позіхнувши, я втяг у себе повітря і враз розплющив очі. Десь поблизу були звірі. Мої ніздрі роздулися, нервово заходив хвіст, очі шукали здобич, У вечірньому
Нечутно ступаючи, я йшов пустелею, серед розкиданих то тут, то там таблеток-пірамід, до звірів, що біліли поміж розкішними пальмами, які височіли в пофарбованих зеленою фарбою діжках. Нині, пишучи ці рядка, я можу спокійно аналізувати свої переживання. Піднесення моє було таке сильне, що я забув своє сибірське походження і уявив себе не в тайзі, як це бувало звичайно, коли я мріяв чи потрапляв у нові умови, а в африканській пустелі.
Раптом до мене долинув жалібний виск збожеволілого від жаху звіреняти. Свідомість моя потьмарилась. Я нічого вже не пам'ятав і, як навіжений, стрибнув до своєї жертви. Клітка луснула, в пазурах у мене забилася миша. Запах крові запаморочив голову, і я, скаженіючи, бив, гнув, трощив клітки і давив звірів — мишей, пацюків, птахів. Покінчивши з наземними тваринами, я кинувся до акваріума.. Вода охолодила мене, хоч я не вмочив навіть лап, — досить було уявити себе мокрим!
— Ну що ж! Живіть! — промовив я до рибок.
Після такої напруженої праці мені захотілося їсти, і я підійшов до ще теплого пацюка.
«А туляремія?» — озвався внутрішній голос, і я ступив крок назад.
«Дурень! — пролунав другий голос.— Хіба в школі держатимуть хворих тварин?»
Я вагався, а дражливі запахи розпалювали апетит.
— Пан чи пропав! Двічі не вмирати! — вигукнув я і розпочав бенкет.
Боже, яка смачна їжа, коли ти сам її здобув! Яка насолода ласувати нею після важкої праці!
Я поїв майже все і розлігся серед кімнати. Хоч я недавно прокинувся, але мене знову хилило на сон. Я не стримував себе і незабаром заснув. Снилася спочатку тайга, потім Африка, а далі почали душити кошмари. Невідь звідки з'явилася дружина Письменника і, тримаючи в руці величезного віника, грізно кричала: «Мерзотник!» Поряд стояв Письменник і дражнився: «Дрллляс-туйте! Так некллясивенько!» Він не посміхався, як це було звичайно, коли перекривляв мене, а промовляв похмуро, і саме це мене жахало.
— Убити його! — раптом розлігся голос диригента хорової капели, і я прокинувся.
Ні Письменника, ні його дружини, ні диригента не було.
В кімнаті юрмилися діти у червоних галстуках і, обступивши мене, вигукували погрози на мою адресу.
— Я хочу спати,— сказав я і, труснувши головою, повернувся на другий бік.
— А! То ти ще й не каєшся! — обурився той хлопчик, що розповів мені про моїх родичів. Він схопив мене за в'язи і підняв високо вгору. — Подивіться на цього мерзотника!