Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим

Багмут Іван Адріанович

— А ти перевір на собі,— саркастично промовив рябий кіт.— Потягни рибину, і ми конче дізнаємося, від чого ти вмреш... Ха-ха-ха!

— Але ж хвору рибу викидають геть!

Та старий грубіян навіть не відповів мені, а лише презирливо позіхнув.

Тим часом прокинулись наші, і я зліз з даху. Підійшла професорова «Волга», я сів у машину, і ми поїхали до ставка.

Хоч як я не люблю води, але не міг не милуватись, коли ми вузенькими гребельками проїжджали поміж ставками. Не спускаючи очей, дивився я на тьмяне срібло води, на якій не було жодної зморшечки. Тільки коли скидалася рибина,

по воді розбігалися повільні кола, що все ширшали й ширшали, аж поки не завмирали, і тоді дзеркало ставка знову застигало непорушно.

Ми спинилися саме біля того ставочка, що я його бачив з даху. Вода в ньому лишилася тільки в канаві, викопаній по краях. Такі канави зроблені тут в усіх ставках: коли спускають воду, сюди збирається вся риба, і тут її легко ловлять.

На березі стояло кілька чоловіків у брезентових комбінезонах і в довгих гумових чоботях з волоком у руках. Серед них я пізнав і нашого Петровича. Тут же стояли плетені корзини, брезентові ящики, залізні відра, дерев'яні шаплики, столик з аптечним приладдям, а трохи далі — автоцистерна з написом «Живорибна». Всі — і я, і професор, і директор рибгоспу,— явно хвилювались. Професор голосно видихав повітря, директор тривожно поглядав на канаву, я — нервово облизувався.

— Будемо починати? — спитав чоловік у комбінезоні — симпатичний дядько з довгими козацькими вусами, який теж, видно, хвилювався.

Професор запитливо глянув на директора.

— Все готово, — промовив той і з острахом метнув погляд на канаву. — Починайте, Федоре Тарасовичу...

Дядько з козацькими вусами кивнув Петровичу і ще двом робітникам, і вона полізли з волоком у канаву. Коли вони протягли метрів з півсотні, директор рибгоспу, якого професор звав просто Кость (дружина, мабуть, для того, щоб піднімати його. авторитет, величала Костянтин Іванович), наказав витягати.

Всі, хто був на березі, застигли в напруженому чеканні, тільки я бігав то туди, то сюди, не маючи сили стримати хвилювання. Ось витягли на берег крила волока, показався з води куль, що напнувся, паче надутий. Федір Тарасович підтяг низ неводка, щоб риба не пройшла попід ним, і, взявши велику підсаку, занурив її в каламутну воду. Він зразу витяг її, і всі ахнули.

Але ахнули не тому, що підсака була повна риби. Ні, цього сподівалися. Ахнули, бо риба в підсаці була криваво-червона.

Професор взяв у руки рибину, вкриту виразками і червоними плямами.

— Краснуха! — сказав він.— Звичайнісінька краснуха...

Всі мовчали.

Костянтин Іванович опам'ятався перший. Він скорботно зітхнув і звелів вибирати рибу з невода. Вусатий рибалка раз за разом черпав підсакою, а решта робітників відокремлювала здорову рибу від хворої, розподіляла її за розміром. Майже половина риби була хвора. Час від часу чулися зітхання професора, директора, вусатого рибалки, дружини Костянтина Івановича і навіть Петровича.

Я поїхав сьогодні не поснідавши, і мушу признатися, в мене текла слина навіть тоді, коли я дивився на хвору рибу. Я все ждав, що хто-небудь згадає про мене, але всі, засмучені лихом, що насунулось на ставки, не звертали на мене ніякої уваги. Нарешті я не витримав. Коли Іван Іванович взяв у руки величезного коропа, спотвореного виразками і червоними

пухлинами, голод так затьмарив мені свідомість, що я крикнув.

— Дайте його мені! Я з'їм!

— Тпру-тмрус! — в ту ж мить вилаявся Петрович і замірився на мене мокрою ганчіркою.

— Хам! — відпарирував я, не приховуючи зневаги до нього.

— Дайте йому коропчука, Петровичу,— промовив професор, не спускаючи очей з хворого велетня.

Тому нічого було робити, він вибрав рибину грамів на п'ятсот, але ледве живу, і кинув її мені:

— На! Може, здохнеш!

— Краснуха не заразна для кішок,— відказав професор, і я, метнувши на Петровича саркастичний погляд, почав снідати.

На смак хвора риба аж нічим не відрізнялась від здорової, і я подумав (хоч це, безперечно, було егоїстично, і Письменник не похвалив би мене за це), що, зрештою, не так уже й погано, що риба хворіє — тепер мені вистачить харчів на ціле літо...

МИ БОРЕМОСЯ З ХВОРОБОЮ

— Ну що ж, Катерино Остапівно,— звернувся професор до директорової дружини,— проситиму вас бути асистенткою.

Та почервоніла, засоромившись, що професор просить її, хоч вона і без прохання зобов'язана виконувати роботу асистентки.

— У мене все готове,— відповіла вона, і її вушко, що виглядало з-під білої хустки, стало червоне, як макова квітка.

Професор, хоч як був поглинутий хворим коропом, помітив, що Катерина Остапівна, засоромившись, погарнішала, і затримав на ній погляд довше, ніж цього вимагали обставини.

— Кого ж ми ще попросимо нам допомогти? — усміхнувся він до неї.— Мабуть, Костя?

— Костянтине Івановичу, будеш нам допомагати! — гукнула вона чоловікові, і той підійшов до столика з медичним приладдям.

— Товариші, — сказав професор, — прошу уваги.

Робітники-рибалки на хвилину повернулися од волока, а Федір Тарасович занурив підсаку і лишив її у воді.

— Товариші! Ми знали, що краснуха поширилась на ваш район, і я привіз з собою ліки од цієї страшної хвороби. Ці ліки — лівоміцетин. Лівоміцетин дає чудові наслідки при лікуванні людей. Лівоміцетином лікується черевний і висипний тиф, дизентерія, холера, туляремія, і багато інших хвороб. Доведено, що вірус краснухи теж боїться лівоміцетину. Вводячи лівоміцетин коропові, ми допомагаємо йому боротися з хворобою. Зараз почнемо лікування. Давайте хворого на операційний стіл! — звернувся професор до Костя.— Зонд!

Кость витяг з шаплика трикілограмового коропа, Катерина Остапівна подала зонд, а довготелеса лаборантка — ампулу з лівоміцетином. Професор наповнив зонд ліками, всунув його в рот рибині і, спорожнивши, витяг.

— Другого! Зонд! Ампулу! — командував він і, швидко закінчивши нескладну операцію, знову повторював: — Далі! Зонд! Ампулу!

Федір Тарасович підняв руку, як школяр, і промовив:

— Товаришу професор, дозвольте запитати.

— Прошу.

— У нас у ставках не менше мільйона річняка, тобто однорічних коропенят, десять тисяч штук дворічних коропів, чотири тисячі трирічних та шістсот ще старших. Коли хвора тільки четверта частина риби, то й то скільки її буде! І як же ото кожній рибині розкривати рота і вливати ліки?