Пригоди Електроника
Шрифт:
— Тобто як не відходять ні на крок? — стривожився Сироїжкін і почервонів. — Які ще фізики?
— Наш учитель фізики Віктор Ілліч Синиця й академік Кримов. Вони намагаються зрозуміти, як Свєтлова зробила антигравітаційний прилад, а вона… Ти чому такий червоний? Ти не захворів?
— А-а, Синиця. — Сироїжкін махнув рукою. — Чому “захворів”? Це напад раптової думки.
Він знову сідає за саморобний стіл, шкрябає пером на папері. Електроник читає із-за його плеча: “Дятел довбе ялинові двері небес”… “Дятел гримить
— Пошуки дієслова, — сказав Електроник. — Але при чому тут дятел?
— Сам ти дятел! — скипів Сироїжкін і, глянувши на товариша, заспокоївся. — Розумієш, дятел — не просто дятел, а символ. Я складаю одне послання… — Сергій трохи запнувся, порожевів. — Для однієї людини…
— Я здогадався, що це вірші, — сказав Електроник. — Візьми замість дятла сучасніший символ. Наприклад, Наднову.
— Я відмовляюсь від зірок, — твердо викарбував Сироїжкін. — Сьогодні Наднова, завтра Наднова…
Він висунувся по пояс у відчинене вікно, глянув на блакитний квітневий сніг, набрав повітря і знову забурмотів про дятла.
Гігантська праця поста була дуже наочна: він викрешував пером на папері іскру неповторного слова. Дивак Електроник! Хіба пишуть вірші про наднові, про надсильних чи про а-килимки? Справжні вірші складають з найзвичайнісіньких слів. Он за вікном дятел стукає на старій сосні. Обережно стукає, діловито. А в віршах він має стукати так, щоб людина, якій вони призначені, запам’ятала ці слова на все життя.
— В одна тисяча п’ятдесят четвертому році, пролупав скрипучий голос, — у червні місяці, як свідчать хроніки, в небі з’явилася “зірка-гостя”. Вона світила так яскраво, що її бачили навіть удень. Зірка перевершувала Венеру — найпомітніше світило після Місяця та Сонця. Потім погасла.
Сироїжкін здивовано вслухався у знайомі інтонації.
Як хитро Електроник намагається привернути його увагу: “В одна тисяча п’ятдесят четвертому році…” Немов говорить сам Таратар.
— Ти готуєшся до уроку? Репетируєш? — усміхнувся Сергій. — Завтра в тебе важливий день. Перший урок учителя Електроника. Даруй, а як до тебе звертатися? — спантеличено запитав він. Адже в тебе немає по батькові…
— Називай мене просто вчителем, — з гідністю сказав Електроник. — Завтра я продемонструю нові можливості викладання.
— Слухаюсь, учителю!
Сироїжкін не сумнівався в успіхові Електроника. І добре, якщо він розповість про Наднові зірки. Як колись на світанку земного життя спалахнула Наднова в нашій Галактиці. Астрономи кажуть, що минули десятки років, поки світло від вибуху досягло планети. Минули ще десятки тисяч років, і вимерли гігантські динозаври — можливо, від космічного випромінювання.
Сергій шкодував уже, що ніхто, крім Електроника й Рессі, не бачив, як бабахнула його Наднова. Напевно, після вибуху небо довго ще світилося
— Таратар не спав, — уточнив пунктуальний Електроник. — У нього кілька ночей горить світло.
— Мучиться, бідолаха, — зітхнув Сергій, — перевіряє наші роботи.
— Я глибоко поважаю вчителя математики, — сказав Електроник. — Він виправляє свої помилки. Я надіслав йому перелік помилок.
— Ти?
— Сто двадцять сторінок розрахунків, — додав Електроник, — Або він визнає наші винаходи, або ні.
І батько Віктора Смирнова, виявляється, одержав від Електроника грубезний том розрахунків штучної тварини. Поштою. Може, теж вивчає вечорами?
— Навіщо ти це робиш? — здивовано запитав Сергій. — Хіба примусиш інженера полюбити корову?
Електроник пояснив, що перевіряє на супротивниках корисність дослідів. Сам він нітрохи не сумнівався, що той, хто відхиляє беззаперечні винаходи, робить помилку. “Найкращий у світі колекціонер чужих помилок”, — подумав Сергій.
— Ти й про мене можеш сказати що-небудь… особливе? — вирішив випробувати він новий талант друга.
— Звичайно.
— Я готовий вислухати правду.
Сироїжкін розкинувся на саморобному стільці.
— Ти серйозно хворий, — хриплим голосом промовив Електроник. — Я поки що не знаю, яка це хвороба. Тільки почав вивчати медицину. Але захворювання не просте, щось подібне до гарячки.
Сергій поблажливо усміхнувся.
— Припустимо… В чому ж полягає моя хвороба?
— Коли хтось говорить про Майку, ти відразу червонієш або бліднеш.
Сергій схопився, стиснув кулаки:
— Зараз же замовчи!
— Я кажу правду, — відповів Електроник, відступаючи. — Ось і зараз ти з одного боку червоний, а з другого білий. Обережно!
Протягом хвилини вони мовчки дивились у вічі один одному. Сергій розтиснув кулаки.
— Вибач, — сказав він стомлено. — Це такий скажений вірус. Гірше за грип.
— Може, тобі допомогти чим-небудь? — запитав Електроник хворого товариша. — Може, порадитися з Майєю? Подзвонити їй зараз?
— Ти що — телефонний вузол? У тебе немає справ важливіших, аніж теревенити з дівчиськами?
Електроник похитав головою.
— У мене є нерозв’язна задача. Якщо я її не розв’яжу, то застарію.
Він не додав при цьому, що може перегоріти від напруги. Проте й без того було ясно, що справа дуже серйозна — настільки сумний вигляд мав завжди спокійний Електроник.
Сироїжкін злякався.
— Ну що ти, Електронику, — бадьоро сказав він. — Які можуть бути проблеми, коли ми перемагаємо в усьому!
— Я не можу розв’язати головну задачу, — повторив Електроник. — Ти мій друг і маєш знати, що для мене існує межа…
І Електроник дуже точно виклав, у чому полягає межа для розвитку електронної системи.