Пригоди Електроника
Шрифт:
Вони повернулись на свої місця, деякий час мовчали.
Нарешті Гель Іванович, знизавши плечима, сказав:
— Я нічого не розумію. Докажу вам про Електроника те, що знаю… Чому я не поспішав виводити його на вулицю, цілком зрозуміло. Досі Електроник був кімнатним хлопчиком. На нього мав звалитися світ, що складався з руху й моря звуків. Окрім наших голосів, він нічого не знав — ні гавкання собаки, ні гудків машин, ні стуку м’яча.
Але Електроник виявляв цікавість до нового світу, і нам довелося вчити його заново. Ті самі будинки, автомобілі, тварини, що їх він бачив на малюнках,
І знову вимогливо просигналив апарат. Черговий міліції сказав коротко:
— Приїжджайте. Знайшли.
— Кого? — спитав професор. — Хлопчика чи лиса? — Від хвилювання він зовсім забув, що міліція нічого не знає про лиса, який утік,
— Якого лиса? — здивувався черговий. — Ви ж просили хлопчика..!
РЕНТГЕН НІЧОГО НЕ ВИЯВИВ
Свєтловидов викликав таксі. Через п’ять хвилин вони вже їхали у відділення міліції. Професор був зосереджений, мовчазний. Свєтловидов усміхнувся, малюючи собі зустріч з Електроником, що зараз відбудеться.
— Дивовижну ви все-таки історію розповіли! — порушив мовчанку Свєтловидов. — Колись винахідник чи інженер придумував машину; на заводі її запускали у виробництво, й ці машини працювали де завгодно. Потім з’явилися обчислювальні машини. Вони не могли діяти одразу ж після складання. Програміст повинен був дати їм програму дій. А тепер і цього мало. Для таких найскладніших систем, як ваш Електроник, потрібен ще й талановитий педагог!
— І ось вам результат виховання: ми їдемо в міліцію, — пробурчав Громов. — Хотів би я ще знати: якщо я випадково зустріну цього капосного лиса, чи послухається він мене, чи зупиниться?
У відділенні було безлюдно й тихо. За столом сидів один черговий — симпатичний молодий міліціонер. Він, підвівся, відкозиряв, сказав, потискуючи руку Громову:
— Радий з вами познайомитися, професоре. Вибачте, що ми так довго виконували ваше доручення. Хлопчак справді гасає, наче заєць. Електроник-Сироїжкін зараз у поліклініці, це через дорогу. Проходить рентген.
— Рентген? — Брови Громова поповзли вгору. — Ага, предмети, що він їх проковтнув… Але в даному разі рентген не потрібний. Він тільки завдасть клопоту лікареві.
Черговий був явно збентежений відповіддю.
— Я турбувався про його здоров’я, — промимрив він.
Вони перетнули вулицю, увійшли в поліклініку. Міліціонер натиснув кнопку біля дверей рентгенівського кабінету. Тієї ж хвилини вийшов лікар.
— Рентген нічого не виявив, — розвів він руками.
— Як — не виявив? — запитали троє хором.
— Ніяких сторонніх предметів у шлунку немає, — пояснив лікар. — А взагалі… серце в нормі,
— Де він? — не витримав професор.
— Зараз… Сергійко! — покликав лікар.
Двері кабінету скрипнули. В щілину просунувся цікавий ніс. І ось із темряви з’явився хлопчак.
Професор ступив крок назустріч і зупинився. Уважно подивився на хлопчика. Голосно сказав:
— Дивна річ! Фантастика!
— Здоров, Електронику! — посміхнувся Свєтловидов і простягнув руку.
— Я Сироїжкін, — сказав хлопчик, ховаючи руку за спину.
— Це не він? — здивувався Олександр Сергійович, дивлячись запитливо на Громова.
Професор зробив непевний жест рукою. Очі його, спрямовані на Сироїжкіна, випромінювали лагідне світло.
Сергійко усміхнувся.
— Значить, це не він? — сказав черговий. — Та-ак… Але ж свідки запевняють, що саме цей хлопчик проковтнув годинники. Скажи чесно, — звернувся він до Сироїжкіна, — ти показував фокуси в парку?
— Нічого я не показував, — буркнув Сергій.
— І не ти біг у кросі?
— Нічого я не біг. Усе це болільники наплутали.
— І ти не знаєш, — примружився міліціонер, — хто такий Електроник?
— Нічого я не знаю! — закричав у розпачі Сергійко.
Якби ж то професор умів читати думки! Він негайно б довідався про все: як Сергійко знайшов справжнього друга, який він був радий і щасливий лише годину тому і як боїться так одразу, раптово втратити його. Ні, він нікому його не віддасть! Не скаже про те, що Електроник сидить у нього в кімнаті, у шафі, — ні слова, хоч би що з ним робили ці троє.
— Нічого я не знаю, — похмуро повторив Сироїжкін.
Ні, маститий учений не вмів читати чужі думки. Він сказав міліціонерові:
— Відпустіть хлопчика, це непорозуміння. Ви чули, що рентген нічого не виявив!
І Сергійко пішов. А четверо дорослих залишились у приймальні поліклініки.
— Отакий казус, — засмутився черговий. — Ви хоча б, професоре, дали фотографію свого Електроника.
— Фотографії в мене немає, — сказав Громов. — Та ви її щойно бачили: ось вона — фотографія — пішла на двох ногах, Сергійко Сироїжкін. Симпатичне ім’я!
ТАЄМНИЦЯ: “ТИ — ЦЕ Я”
— Електронику! — пошепки гукає Сергійко, відчинивши дверці шафи. — Все гаразд. Пакунок я віддав у бюро знахідок. Сунув у віконце і втік. Розгортають вони пакунок і бачать: знайшлися й гаманці, й годинники, й авторучки. І ніякого скандалу.
— Я не хотів скандалу, — хрипло сказав Електроник. — Вони самі давали речі.
— Тихіше! Всі сплять! — попереджає Сергійко.
Ніч. З усього неба дивляться у вікно зірки.
Місяць заховався за будинок.
Біля школи горить ліхтар.
— Ти хочеш спати?
— Я ніколи не сплю.
— А що ти робитимеш?
— Я читатиму. Давай мені книжки.
— Які ти хочеш? Пригоди? Про смішне?
— Давай усякі, — каже Електроник. — І вірші давай. Вірші читати корисно. В кожній літері віршів півтора бита.
— Яких ще там бита? — дивується Сергійко.
— Бит — одиниця інформації. В розмовній мові одна літера — це один бит. У віршах — півтора бита. Але це умовна назва. Можеш називати їх як хочеш, хоч догами.