Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
– Ет, казна-що!
– кинув зневажливо Том.
Тоді я сказав:
– Та я що, я нічого... Що тобі до шмиги, те й мені до шмиги. А де ж ти ту покоївку дістанеш?
– Ти й будеш покоївка. Ти прокрадешся вночі до тієї мулатки й поцупиш у неї сукню.
– Ти що, Томе! Таж вона вранці такого шелесту наробить, що тільки дивись; у неї, мабуть, іншої сукні й немає.
– Знаю, але ж тобі та сукня лише хвилин на п'ятнадцять потрібна буде, щоб віднести анонімного листа й підсунути його під двері.
– Ну, добре, добре, тільки навіщо все те? Я міг би зробити це і в своїй одежі.
– Та невже ж ти не тямиш, що тоді не будеш подібний до покоївки?
– Ну то й що? Однаково ж ніхто мене не побачить.
– Дарма. Ми мусимо дотримуватися
– Ну, гаразд, мовчу; я - покоївка. А хто ж Джімова мати?
– Я його мати. Я поцуплю сукню в тітки Селлі.
– Виходить, ти мусиш лишитися в халупці після того, як ми з Джімом утечемо?
– А дзуськи! Я наб'ю соломою Джімів одяг та й покладу на ліжку, ніби то його переодягнена мати, а Джім убереться в ту сукню, що буде на мені, й ми чкурнемо всі разом. Коли тікає вельможний в'язень, то кажуть, що він подавсь у вигнання. Так кажуть, коли, наприклад, король утікає з в'язниці. Те ж саме й королівський син; однаково чи він позашлюбний, чи не позашлюбний.
Том написав анонімного листа, а я тої самої ночі потяг у мулатки сукню, переодягнувся й підсунув листа під парадні двері; все так зробив, як казав Том. У листі було написано:
«Стережіться. Вам загрожує лихо. Будьте пильні.
Невідомий друг»
Наступної ночі ми почепили на парадні двері малюнок, що його Том наквацяв кров'ю: череп і дві схрещені кістки; другої ночі почепили ще один - із домовиною - на задні двері. Я ще не бачив, щоб люди так боялися. Коли б уся господа була повна примар, які раз у раз визирали б з-під ліжок та носилися в повітрі, навряд чи їм пощастило б нагнати господарям більшого страху. Коли грюкали двері, тітка Селлі схоплювалася й скрикувала «о-ох!», коли щось падало, вона також охкала; коли доторкнешся до неї несподівано, вона робила те саме; куди б вона не поверталася обличчям, їй завжди ввижалося, ніби хтось стоїть за її спиною, й вона раз у раз озиралася та охкала; не встигне ще й на дві третини повернутися, як уже охкає і тут же повертається назад; вона боялася лягати в ліжко, але й сидіти не насмілювалася. Так що справи наші йшли добре, це Том сказав; він сказав, що краще бути не може. З цього, мовляв, видно, що приписи виконувалися правильно.
А тепер, каже, пора братися й до головного. І наступного ранку, ще вдосвіта, написали ми й другого листа, та не знали, що з ним робити, бо під час вечері наші господарі гомоніли між собою, що коло обох дверей поставлять на ніч по негрові. Том спустився громовідводом униз і подався на розвідку; побачивши, що вартовий негр при задніх дверях заснув, він застромив йому листа за комір і вернувся до кімнати.
В листі писалося:
«Не виказуйте мене, я ваш друг. Цієї ночі ціла зграя найвідчайдушніших горлорізів з індіанської території заміряється викрасти вашого втеклого негра; ото вони й залякували вас, щоб ви сиділи вдома та не заважали їм. Я також належу до тієї зграї, але відчув бога в серці й хочу кинути тих огидних розбійників та почати нове чесне життя, а через те й зважився виказати вам їхній пекельний замір. Рівно опівночі вони будуть прокрадатися вздовж паркана з північного боку; у них є підроблений ключ до тієї халупи, де сидить втеклий негр. Мені наказано стояти десь обіч і, якщо їм загрожуватиме небезпека, засурмити в ріжок; та, тільки-но заберуться вони в халупу, я замекаю по-овечому; тож, поки зніматимуть з утеклого негра ланцюги, швидко біжіть і замкніть їх, а тоді, як схочете, можете їх навіть повбивати. Робіть усе так, як я раджу, бо коли помітять щось підозріле, то таку катавасію здіймуть, що й подумати страшно. Ніякої нагороди я не хочу, з мене досить і того, що вчинив я чесно.
Невідомий друг»
Розділ XL
Після сніданку настрій у нас був чудовий, і ми захопили з собою їжі та й попливли моїм човном на той берег ловити рибу. Ми добре провели час. Там же оглянули плота й побачили, що з ним усе гаразд. Додому
– А де ж масло?
– Я поклав грудку на кукурудзяний корж, - кажу.
– Ти тільки думав те зробити - масла тут нема.
– Обійдемося й без масла, - сказав я.
– Воно нам не завадить, - відповів він.
– Скоч-но до льоху та принеси його. А тоді можеш спуститися по громовідводу і - сюди. Я тим часом напхаю соломою Джімів одяг, - ніби це його перевдягнена мати, - а тільки-но ти повернешся, замекаю, як овечка, і ми втечемо всі разом.
І він поліз у вікно, а я подався до льоху. Грудка масла, з добрячий кулак завбільшки, лежала на тому самому місці, де я її залишив; я взяв її разом із коржем, загасив свічку й почав обережно підніматися сходами вгору. На перший поверх вийшов щасливо; аж раптом - назустріч тітка Селлі зі свічкою в руці; я хутенько масло - в капелюх, насунув його на голову; тут тітка побачила мене й питає:
– Ти був у льоху?
– Еге ж, тітонько.
– Що ти там робив?
– Нічого.
– Як то нічого?
– Еге ж, нічого.
– А чом це ти надумався лазити туди вночі?
– Не знаю, тітонько.
– Не знаєш? Ти мені хвостом не метляй, Томе, я мушу знати, що ти там робив.
– Нічого я там не робив, тітонько Селлі! Їй-богу, нічого не робив!
Ну, думаю собі, тепер вона відчепиться, та в добру годину вона б так і зробила; але тепер у нашій господі коїлося багато такої дивовижі, що тітонька помітить щось підозріле, то аж тремтить від страху; тож вона рішучим тоном сказала:
– Марш звідси до вітальні й сиди там, поки я не прийду! Ти, здається, пхаєш свій ніс у чужий заміс! Гляди, я таки виведу тебе на чисту воду, - не встигнеш і оком змигнути!
І вона пішла геть, а я відчинив двері й зайшов до вітальні. Ой лишенько, а там же повнісінько люду! П'ятнадцять фермерів зібралося - і кожен з рушницею. Мені аж млосно стало; ледь дочалапав я до стільця та й бехнувся на нього. Вони теж порозсідалися по всій кімнаті; дехто з них перекидався словом-другим та й замовкав, і всі сиділи як на жару, хоч і вдавали, ніби зовсім спокійні. Проте я добре знав, що їм таки було моторошно, бо вони то скинуть свої капелюхи, то знову їх надягнуть, то голову по шкрябають, то раз у раз із місця на місце пересідають та за ґудзики себе торгають. Я й сам сидів, як на голках, про те капелюха свого не скинув.
Мені не терпілося, щоб швидше з'явилася тітка Селлі й розквиталася зі мною - відшмагала абощо, - тоді я по біжу до Тома і скажу йому, яке ми тут осине гніздо розворушили, тож годі нам дурня клеїти, треба - ноги на плечі та й чухрати разом із Джімом, поки цим молодчикам терпець не увірвався й вони за нас не взялися. Нарешті увійшла тітка Селлі та й ну мене розпитувати, тільки я не міг відповісти, бо й сам не знав, на яку ступи ти; а фермерів розбирала нетерплячка, й декотрі ладні були зараз же взятися за тих розбишак та все нагадували, що до півночі лічені хвилини лишилися; інші стримували їх та радили почекати, поки замекають; а тут ще й тітка до живого допікає мені своїми розпитами, і я тремчу з переляку, ледве на ногах тримаюсь; в кімнаті ставало все гарячіше й гарячіше, і масло в мене під капелюхом почало топитися та й потекло по шиї й за вухами; коли ж один із сусідів сказав: «Як на мене, треба негайно йти до тієї халупи, причаїтися там і схопити їх, тільки-но вони на дійдуть», - то я мало не впав; на додачу ще й масло по текло у мене по лобі Тітка Селлі, як побачила - аж побіліла, мов хустка, та як скрикне: