Пригоди Гекльберрі Фінна

Твен Марк

Та дітлахи опустили голови, повстромляли пальці в рота й сховалися за матір. А вона зацокотіла:

— Лізо, приготуй йому мерщій гаряченьке сніданнячко, чи, може, ти на пароплаві снідав?

Я сказав, що поснідав на пароплаві. Тоді вона взяла мене за руку й повела до хати, а дітлахи залопотіли ноженятами позаду. Коли ми зайшли до господи, вона посадовила мене на стілець із продавленим сидінням, а сама присіла на маленькому низькому ослінчику проти мене і, тримаючи мене за обидві руки, сказала:

— Тепер я можу добре тебе роздивитися! Боже мій єдиний! Всі ці довгі роки кортіло мені тебе побачити, й оце — нарешті!

Ми вже два дні на тебе чекаємо, навіть більше… Чому ти забарився? Може, пароплав на мілину сів?

— Так, мем, він…

— Кинь оте «так, мем». Кажи просто: тітка Селлі. Де ж та мілина йому трапилась?

Я до ладу не тямив, що їй і казати. Адже ж не знав: чи то мусив бути пароплав з пониззя річки, чи мав він пливти за течією. Я завжди покладався на чуття, а цим разом воно підказало мені, що мусив той пароплав пливти за течією — з верхоріччя до Орлеана. Та це не могло мені стати в пригоді, бо однаково я не знав, як звуться там мілини. Що ж, доведеться вигадати якусь назву, чи, може, ліпше вдати, ніби забув, як звалася та, що на неї ми наскочили, чи… Раптом мені сяйнула чудова думка, і я випалив:

— То не мілина нас затримала, мілини — дурниця. В парового казана верх відірвало.

— Боже милосердний! Когось поранило?

— Ні, мем. Убило негра.

— Це ще дуже щасливо, бо часом і люди гинуть. Оце два роки тому на різдво дядько твій Сайлас вертався з Нового Орлеана на старому пароплаві «Леллі Рук». То в них теж верх парового казана геть відірвало й покалічило людину. Здається, сердега невдовзі сконав. Він був баптист. Дядько твій Сайлас знавав одну родину в Батон-Руж, яка знала його родичів дуже добре. Атож, тепер пригадую: він і справді помер. Почалася гангрена, отже, довелося відтяти ногу. Та й це його не врятувало. Еге ж, це саме була гангрена. Він весь посинів і помер, сподіваючись на святе воскресіння. Кажуть, на нього дивитися було страшно… Твій дядько щодня до міста їздив тебе стрічати. Він і нині поїхав, тільки годину тому; ось-ось мав вернутися. Ти часом не стрінув його дорогою? Підстаркуватий такий, з…

— Ні, я нікого не здибав, тітонько Селлі. Пароплав пристав рано-вранці. Я покинув речі на пристані, а сам пішов роздивитися на місто та на околиці, щоб якось згаяти час та не прийти до вас дуже рано; тож я не шляхом ішов.

— А кому ж ти дав речі на схованку?

— Нікому.

— Що тобі, дитино, та їх же вкрадуть!

— Ні, я їх так заховав, що не вкрадуть.

— А як це ти так рано вже й поснідав на пароплаві? Ох, і брехав же я, мало й зовсім не вклепався, одначе я не розгубився:

— Каштан бачить, що я весь час на палубі стовбичу, та й каже, що краще б я попоїв, перш ніж на берег виходити; ну, то він повів мене в кают-компанію та й нагодував.

Мені стало так ніяково, що я не міг далі її слухати. Я весь час думав про дітлахів: мені дуже кортіло відвести їх набік та вивідати в них до ладу, хто ж я, зрештою, такий. Проте ніяк не випадало ввірвати розмову: місіс Фелпс торохтіла без упину. І раптом вона мені наче снігу за пазуху сипонула:

— Та що ж це я, завела й спинитися не можу! Мені хочеться, щоб ти про сестричку розповів, про рідню нашу — що з ними, як вони там. Тепер я мовчатиму, а ти розповідай.

Кажи все, про всіх оповідай, як вони там поживають, що мені переказували — все чисто мене цікавить.

Ну ж і вклепався я! По самі вуха вскочив! Досі мені бог сяк-так помагав, а зараз я як у сливах застуканий. Таке закрутилося, що хоч на ґвалт кричи! Ну, думаю, брехня не витягла, спробую на правді виїхати. І тільки розтулив рота, як вона раптом схопила мене, підштовхнула за ліжко й сказала:

— Ховайся, він вертається! Пригни голову — отак, тепер він тебе не помітить. Сиди ж тихо! Я з ним трошки пожартую. Діти, ви також мовчіть!

Ну, думаю, зав'яз, як муха в патоці. Та пізно вже про те думати. Тепер сиди тихо та чекай, доки грім не стукне.

Я тільки мигцем побачив старого, коли він увійшов до кімнати, а там ліжко затулило його від мене. Місіс Фелпс кинулася до нього й спитала:

— Ну що, приїхав?

— Ні, — відказав чоловік.

— Хай бог милує! — скрикнула вона. — Що ж могло з ним трапитись?

— Ума не прикладу, — мовив старий. — Мені й самому щось на душі неспокійно.

— Неспокійно! — не вгавала вона. — Ти мене лякаєш! Він мусив приїхати, ти з ним, мабуть, дорогою розминувся. Інакше бути не може, мені так серце підказує.

— Годі, Селлі, сама знаєш, що не міг я з ним розминутися.

— О господи, що тепер сестриця скаже! Він напевне приїхав! Ти, видно, його проґавив… Він…

— Не допікай мені, Селлі, я й так переживаю. Не знаю, що й думати. Аж у голові запаморочилось, так злякався. Надії на те, що він приїхав, нема ніякої: проґавити його я не міг. Селлі, це жах, просто жах! Певно, щось із пароплавом трапилось!

— Диви, Сайласе! Глянь туди, он туди на дорогу: до нас, здається, хтось іде.

Він кинувся до вікна, що було в головах ліжка, і саме на це й очікувала місіс Фелпс. Вона метнулася до мене й легенько підштовхнула, щоб я вийшов зі схованки. Повернувся старий од вікна, а вона стоїть, усміхається, розчервоніла, як заграва пожежі, і я поруч неї — зніяковів, аж піт мене пройняв. Старий вилупив на мене очі та й питає:

— А це ж хто?

— А ти як думаєш?

— Не уявляю. Ну, кажи — хто?

— Це — Том Сойєр.

Оце так-так — з несподіванки я мало крізь землю не провалився! Проте щось змінювати чи відмагатися було пізно. Старий ухопив мене за руку і довго тис її, а дружина навколо нас і пританцьовувала, і раділа, і плакала; а потім обоє вони закидали мене запитаннями про Сіда й про Мері — про всіх родичів.

Вони щиро раділи, але та радість була ніщо в порівнянні з моєю; я наче вдруге народився — такий радий був довідатись, хто я такий. Зо дві години вони мені спокою не давали, у мене вже ледве щелепи рухалися. Такого їм про свою сім'ю — цебто про сім'ю Сойєрів — набалакав, що й на п'ять родин Сойєрів вистачило б. Пояснив їм, як це сталося, що на нашому пароплаві зчинився вибух у гирлі річки Білої і в парового казана верх одірвало, і як ми через те на три дні затрималися. Вигадки мої котилися, як по маслу, тим більше, що хазяї не дуже тямились на тих казанах; вони одне зрозуміли: що ми на три дні забарилися через аварію; якби я сказав, що парою розірвало не казана, а головку болта, вони однаково повірили б.