Пригоди Гекльберрі Фінна
Шрифт:
Він замовк, але я ніколи досі не бачив у нього такого лютого погляду. Все ще хлипаючи, я промимрив:
— І зовсім не хочу я нікого виказувати, та мені й не до того: я мушу шукати мого негра.
Це його, здавалося, спантеличило: стоїть на місці, щось собі міркує, чоло зморщив, а в руках пака об'яв на вітрі тріпочеться. Думав він, думав та й каже:
— Слухай-но, нам треба перебути тут три дні: Якщо ти обіцяєш, що ні ти, ні твій негр не викажете нас, я скажу тобі, де його знайти.
Я пообіцяв, і тоді він сказав:
— Фермера звати Сайлас Фел… — і урвав мову. Розумієте, він зібрався сказати
Він казав далі:
— Чоловіка, що купив його, звати Абрам Фостер — Абрам Дж. Фостер — і живе він у селі, за сорок миль звідси, по дорозі на Лафайєт.
— Гаразд, — відповів я. — За три дні я доберуся туди. Опівдні й вирушу.
— Ні, рушай зараз; не гай часу і дорогою не патякай зайвого. Заціп язика та гайда звідси, тоді ми тобі нічого лихого не станемо робити. Зрозумів?
Цього мені й треба було, задля цього я й удав із себе невинне ягня. Я мусив розв'язати собі руки, щоб зробити те, що задумав.
— Ну, забирайся геть, — мовив він. — І можеш казати містеру Фостерові все, що тобі заманеться. Може, тобі пощастить переконати його, що Джім твій негр, — деякі йолопи не вимагають документів; я чув, що тут, на Півдні, такі трапляються. А ще, коли ти скажеш йому, що об'ява та винагорода фальшиві, може, він і повірить, якщо поясниш, навіщо воно було потрібне. Ну, а тепер іди собі і мели Фостерові, що в голову стукне, але доки туди дійдеш, не смій і писнути.
На тому я й пішов нібито до Фостера. Я не озирався, а проте відчував, що герцог слідкує за мною. Та я знав, що йому те скоро набридне. Я прямував тією дорогою щось із милю, а тоді подався назад через ліс та й вийшов просто до садиби Фелпса. Я вважав, що ліпше буде мені відразу взятися до діла та попередити Джіма, щоб він мовчав, поки ці шахраї заберуться геть звідси. Не хотів я через тих негідників клопоту собі завдавати. Я вже надивився на них і надалі не бажав мати з ними діла.
Розділ XXXII
Коли я дочвалав до плантації, довкола було тихо, мов у неділю, стояла гаряча сонячна година; всі пішли в поле; в повітрі тихенько дзижчали й бриніли жучки та мухи, і так від того робилося тоскно на серці, немов навкруги усе повимирало; а коли ще й листя затріпоче під вітром, то аж моторошно стає, — здається, ніби то гомонять душі вже давно померлих, неначе вони про тебе говорять. Під таку пору й самому хочеться померти, аби лиш усе якнайшвидше скінчилося.
Маленька Фелпсова бавовняна плантація скидалася на всі інші, які рясно були розкидані навколо. Садиба, акрів зо два завбільшки, обгороджена жердинами; щоб легше було перелазити огорожу та щоб жінкам зручніше було сідати на коней, попід нею стоять кругляки з колоди, наче барила різної висоти; де-не-де у дворі росте миршава трава, але більше голих, витоптаних пролисин, схожих на старий капелюх із витертим ворсом; для білих — великий на дві половини будинок із протесаних балок, щілини між них замазані глиною чи вапном, а зверху побілені, хоча, видно, вже давненько; кухня,
Я обійшов кругом і переступив у двір через перелаз біля купи попелу й відразу попрямував до кухні. Пройшов кілька кроків і почув жалібне гудіння прядки, воно то голоснішало, то завмирало; в ту мить я справді хотів би вмерти — немає в світі тужливішого звуку, як гудіння прядки.
Я йшов просто так, навмання, навіть не придумав ніякого виправдання; я звірився на бога: він підкаже мені потрібні слова; я вже пересвідчився: коли сам не заважав богові, він завжди підказував мені потрібну відповідь.
Тільки пройшов я півдороги до кухні, бачу — спочатку один собака, потім другий почав прокидатися й простувати мені назустріч; я, звісно, зупинився й дивлюсь на них. Як почали ж вони всі разом на мене гавкати! Не минуло й чверті хвилини, як опинився я серед собак і стою, мов стушщя в колесі, а навкруг мене п'ятнадцятеро собак, як спиці того колеса, повитягували морди до мене, гарчать, гавкають, дзявкотять. І що далі, то все їх більшало: вони перестрибували через перелаз, вибігали з різних закутків, кидалися з усіх усюд.
З кухні вибігла негритянка з качалкою в руці й закричала: «Чіпа, чіпа! Тікай геть, Тигре! Геть, Ляпко! Чіп! Чіп!» — і вдарила качалкою спочатку одного, потім — другого; вони заскавучали й кинулися геть, а за ними попленталися й решта; за секунду половина тих собак знову вже тут — принюхуються до мене, помахують хвостами, лащаться. Собака — тварина добра, не злопам'ятна. За негритянкою вискочило маленьке чорне дівчатко та двоє маленьких чорних хлоп'ят у самих полотняних сорочечках; вони вчепилися за материну спідницю й сором'язливо позирали на мене з-за її спини, як то звичайно водиться в дітлахів. Гульк, аж із дому вибігла ще й простоволоса біла жінка, років сорока п'яти чи п'ятдесяти, із веретеном у руці; а за нею слідком — її білі дитинчата, що поводилися так само, як і негренята. Обличчя їй аж сяяло з радощів, і вона сказала:
— Нарешті ти приїхав! Невже це ти?
І перш ніж я встиг оговтатися, в мене вихопилось:
— Еге ж, мем.
Вона схопила мене в обійми й притисла до серця; а тоді вхопила за обидві руки і ну їх стискати; на очі їй навернулися сльози й потекли по щоках; вона знай милується на мене, пригортає та руки тисне, примовляючи:
— А я гадала, що ти більше на матір свою схожий… Ну та дарма! Хіба ж не однаково! Ох, і рада ж я, така рада, що бачу тебе! Здається, зараз так би й з'їла тебе очима! Діти, це ж ваш двоюрідний брат Том! Ходіть привітайтеся з ним.