Пригоди капітана Врунгеля
Шрифт:
— «Біда», «Біда»!
Піднялися ми до нього й, уявіть, дійсно бачимо — йде «Біда» під усіма парусами.
Ну, кинулись у місто. А там уже готуються до зустрічі… Ми на пристань. Нас пропустили, нічого. Однак дивляться вже трохи недовірливо.
Я нічого не розумію. Як же так, чорт візьми! Адже на моїх очах «Біда» пішла на дно. Та що очі, очі й обманути можуть. Але ж є відповідний запис у вахтовому журналі. А це ж, як-не-як, документ, папір. І Фукс свідок, а виходить так, наче я дезертирував, чи що, з судна в хвилину небезпеки. «Ну, —
А підійшла яхта — й зовсім стало незрозуміло. Дивлюсь — за рулем стоїть Лом, тут же поряд — Фукс, шкотовим. А біля щогли — я командую підходом.
«Та такого, — думаю, — не може бути! Може, це не я?» Придивився: ні, я. Тоді на березі не я? Помацав живіт: ні, й на березі наче я. «Що ж це, — думаю, — роздвоєння особи, чи що? Та ні, дурниці все це, просто сов мені приснився…»
— Лом, — кажу, — ану вщипніть мене.
А Лом теж сам не свій.
Однак, знаєте, вщипнув, постарався так, що я не стримався, скрикнув навіть…
Тут присутні звернули увагу на мене, на Лома, на Фукса. Обступили нас.
— Ну, — кажуть, — капітане, може, ви поясните нам таке становище?
А «Біда» тимчасом підходить за всіма правилами. Ось, знаєте, кранці виклали. Дали викидку, пристають. І ось цей двійник мій розкланюється, бере під козирок.
— Дозвольте, — каже, — відрекомендуватись: капітан далекого плавання Врунгель з командою. Закінчуючи кругосвітний спортивний похід, прибув у порт Петропавловськ-Камчатський…
Публіка на пристані кричить «ура», а я, знаєте, так нічого й не можу второпати.
Треба вам сказати, що я ні в яке чортовиння не вірю, але тут довелося замислитись. Аякже, розумієте? Стоїть переді мною живий привид і розмовляє самим нахабним чином.
А головне, я в безглуздому становищі. Неначе якийсь містифікатор або самозванець… «Ну, гаразд, — думаю, — подивимось, що далі буде».
І от, знаєте, сходять вони на берег. Я намагаюсь вияснити становище, пробираюсь до них, але мене відтирають, і чую, тому Врунгелю розказують, що тут є вже один Врунгель із командою.
Він зупинився, роздивився кругом і раптом заявляє:
— Дурниці! Не може бути ніякого Врунгеля: я його сам потопив у Тихому океані.
Я як почув, так одразу все й збагнув. Бачу, розумієте, давній приятель, мрійник адмірал, пан Хамура Кусакі під мене підробляється.
Ну, пробився я із своєю командою, підходжу впритул до нього:
— Здрастуйте, — кажу, — адмірале! Як доїхали?
Він розгубився, мовчить. А тут і Лом підступив, та як розмахнеться — й Лома номер два одним богатирським ударом повалив на землю. Той упав, і дивимось — у нього замість ніг ходулі стирчать із штанів.
Тут Фукс осмілів, підлетів до Фукса номер два, вчепився йому в бороду й відірвав одразу.
Лому
І от, поки думав, він сам придумав краще за мене. Бачить, діло кепське, дістав кортик, ухопив двома руками — раз-раз! — і розпоров живіт навхрест… Харакірі, чисто самурайський атракціон… Я навіть зажмурився. Не можу я, юначе, на такі речі холоднокровно дивитися. Так з заплющеними очима й стою, жду.
Раптом чую — народ на березі тихенько посміюється, потім голосніше, а там і регіт розлігся. Тоді я розплющив очі — і знову нічого не розумію: тепло, сонце світить, і небо чисте, а звідкись наче сніг іде.
Ну, придивився, бачу — двійник мій помітно схуд, однак живий, а на животі в нього зіяє величезна рана, і з неї пух летить по всьому березі…
Тут, знаєте, кортик у нього відібрали, взяли під білі ручки досить ввічливо й повели… І команду його повели. А ми не встигли опам'ятатися, дивимося — качають нас.
Ну, покачали, заспокоїлись, вияснили відносини, потім пішли яхту оглядати.
Я бачу — не моя яхта, проте дуже схожа. Не обійшов би я на своїй весь світ — сам міг би переплутати. Отак-то. Ну, заприбуткували цю посудину, як належить, а другого дня і пароплав прийшов.
Розпрощались ми. Потім я з Фуксом поїхав і ось, бачите, досі живий, здоровий, і молодий душею. Фукс виправився, вступив на кінофабрику злодіїв грати: в нього зовнішність для цього підхожа. А Лом там залишився, командувати цією яхтою.
Невдовзі я від нього листа одержав. Писав він, що нічого, справляється, і яхта непогано ходить. Звичайно, ця «Біда» не «Біда». Ну, та це не біда, все-таки плаває… Авжеж.
Ось так-то, юначе. А ви кажете, що я не плавав. Я, батечку мій, плавав, та ще як плавав! От, знаєте, старий став, пам'ять слабне, а то б я вам розказав, як я плавав.
РОЗДІЛ XXII,
додатковий, без якого деякий читач міг би й обійтися
До пізнього вечора сидів я тоді й слухав, боячись вимовити слово. А коли Врунгель закінчив свою надзвичайну розповідь, я спитав шанобливо й скромно:
— А що, Христофоре Боніфатійовичу, якби записати цю історію? Так би мовити, на науку нащадкам і взагалі…
— Ну що ж, — відповів він подумавши, — запишіть, коли хочете. Мені таїти нічого, правди не приховаєш. Пишіть, голубчику, а як закінчите, я прогляну, виправлю, коли щось не так…
Тієї ж ночі я сів за роботу, й незабаром товстий том, начисто переписаний крупним почерком, лежав у Врунгеля на столі.