Пригоди Незнайка і його товаришів
Шрифт:
— Що за шум? — закричали всі.
— Це не шум, — відповів Незнайко. — Це я граю.
— Припини зараз же! — закричав Знайко. — Від твоєї музики вуха болять!
— Це тому, що ти до моєї музики ще не звик. От звикнеш — і вуха не болітимуть.
— А я й не хочу звикати. Дуже мені потрібно!
Але Незнайко не слухав його і продовжував грати:
— Бу-бу-бу! Хр-р-р! Віу! Віу!
— Та припини ти! — накинулись на нього всі малюки. — Йди геть із своєю противною трубою!
— Куди ж я піду?
— Йди в поле і грай собі там.
— А хто мене в полі слухати
— А тобі конче потрібно, щоб хтось слухав?
— Обов'язково.
— Ну, то йди на вулицю, там тебе сусіди слухатимуть.
Незнайко пішов на вулицю і став грати біля сусіднього будинку, але сусіди попросили не шуміти під вікнами. Тоді він пішов до другого будинку — його й звідти прогнали. Він пішов до третього будинку, але й там його виганяли, а він вирішив на зло їм грати й грати. Сусіди розсердились, вибігли надвір і погналися за ним. Ледве він утік від них із своєю трубою.
З того часу Незнайко перестав грати на трубі.
— Моєї музики не розуміють, — казав він. — Ще не доросли до моєї музики. Ось коли доростуть, самі попросять, та пізно буде. Не буду більше грати.
Розділ третій
ЯК НЕЗНАЙКО БУВ ХУДОЖНИКОМ
Тюбик був дуже хороший художник. Одягався він завжди в довгу блузку, яку називав балахоном. Варто було подивитися на Тюбика, коли він, нарядившись у свій балахон і відкинувши назад своє довге волосся, стояв перед мольбертом з палітрою в руках! Кожний одразу бачив, що перед ним справжній художник.
Після того як ніхто не захотів слухати музику Незнайка, він вирішив стати художником. Прийшов він до Тюбика й каже:
— Слухай, Тюбику, я теж вирішив стати художником. Дай мені яких-небудь фарб і пензель.
Тюбик був добрий малюк, він подарував Незнайці свої старі фарби і пензлик. В цей час до Незнайка прийшов його приятель Гунько. Незнайко каже:
— Сідай, Гунько, я тебе малювати буду.
Гунько зрадів, сів мерщій на стілець, і Незнайко почав його малювати. Йому хотілось намалювати Гунька дуже красивим, от він і намалював йому червоний ніс, зелені вуха, сині губи й оранжеві очі. Гунькові кортіло швидше подивитись на свій портрет. Від нетерплячки він навіть не міг усидіти спокійно на стільчику і весь час вертівся.
— Не крутись, не крутись! — казав йому Незнайко. — А то несхожим вийдеш.
— А тепер схожий? — запитав Гунько.
— Дуже схожий, — відповів Незнайко й прималював йому фіолетовою фарбою вуса.
— Ану покажи, що вийшло, — попросив Гунько, коли Незнайко закінчив портрет.
Незнайко показав.
— Та хіба
— Звичайно, такий. Який же ще?
— А вуса навіщо намалював? У мене ж вусів нема.
— Ну, виростуть коли-небудь.
— А чому ніс червоний?
— Це щоб було красивіше.
— А чуприна чому голуба? Хіба в мене голуба чуприна?
— Голуба, — відповів Незнайко. — А коли тобі не подобається, я можу зробити зелену.
— Ні, це поганий портрет, — сказав Гунько. — Дай я його порву.
— Навіщо знищувати художній твір? — заперечив Незнайко.
Гунько хотів одібрати в нього портрет, і вони почали битися. На шум прибігли Знайко, лікар Пілюлька та інші малюки.
— Ви чого б'єтеся? — питають.
— Ось, — закричав Гунько. — Розсудіть ви нас: скажіть, хто тут намальований. Правда, це не я?
— Звичайно, не ти, — відповіли малюки. — Тут якесь опудало горохове намальоване.
Незнайко каже:
— Ви не догадалися тому, що тут нема підпису. Я зараз підпишу, і все буде зрозуміло.
Вій узяв олівець і написав під портретом друкованими літерами: «Гунько». Потім почепив портрет на стіні і сказав:
— Хай висить. Усі можуть дивитися, нікому не забороняється.
— А я прийду вночі, — сказав Гунько, — і знищу цей портрет.
— А я вночі не ляжу спати й стерегтиму, — відповів Незнайко.
Ображений Гунько пішов додому, а Незнайко й справді не ліг увечері спати.
Коли малюки поснули, він узяв фарби і заходився всіх малювати. Пончика він намалював таким товстим, що той навіть не вмістився на портреті. Поспішайка намалював на тонесеньких ніжках, а ззаду чомусь домалював собачого хвоста. Мисливця Кульку намалював верхи на Бульці. Лікареві Пілюльці замість носа намалював градусник. Знайкові, хтозна для чого, намалював ослячі вуха. Словом, усіх понамальовував у смішному й безглуздому вигляді.
До ранку він розвісив ці портрети на стінах і зробив під ними написи, так що вийшла справжня виставка.
Першим прокинувся лікар Пілюлька. Він побачив на стіні портрети й засміявся. Вони йому так сподобалися, що лікар навіть начепив на ніс окуляри й став розглядати портрети дуже уважно. Він підходив до кожного портрета, дививсь і довго сміявся.
— Молодець, Незнайко! — говорив лікар Пілюлька. — Ніколи в житті я так не сміявся.
Потім він зупинився біля свого портрета і строго спитав:
— А це хто? Невже це я? Ні, це не я! Це дуже поганий портрет. Ти краще зніми його.
— Навіщо знімати? Хай повисить, — відповів Незнайко.
Лікар Пілюлька образився і сказав:
— Ти, Незнайку, мабуть, хворий. У тебе щось з очима трапилось. Де це ти бачив, щоб у мене замість носа був градусник. Доведеться тобі на ніч касторки дати.
Незнайко дуже не любив касторку. Він злякався й каже: