Пригоди Олівера Твіста
Шрифт:
За весь цей час вбивця ні разу, ні на одну мить не повертався до мертвого тіла спиною. Закінчивши всі приготування, він позадкував до дверей, тягнучи за собою собаку, щоб той знову не забруднив лап і не виніс на вулицю слідів злочину, Потім тихенько зачинив двері, замкнув їх, поклав ключа в кишеню й вийшов з дому.
Перейшовши на другий бік вулиці, він поглянув на вікно, щоб перевірити, чи не видно чого назовні. Вікно було завішане шторою, яку Ненсі хотіла підняти, щоб впустити денне світло, якого їй так і не судилося більше побачити. Тіло її лежало під тим вікном, він це знав… Боже, а сонце лило своє проміння саме на те місце!
Убивця зразу ж одвів очі. Він відчув полегкість, що вибрався звідти.
Він минув Ізлінгтон, зійшов на пагорок біля Хайгета, де стоїть пам'ятник на честь Віттінгтона [54] , і непевною ходою, ніби не знаючи, куди йти, повернув до Хайгет-Хіллу. Тільки-но почавши спускатись з пагорка, він звернув праворуч, потім рушив стежкою вздовж поля, обігнув Кан-Вуд і вийшов на Хемстед-Хіт. Перетнувши улоговину коло Вейл-оф-Хіту, він піднявся на протилежний берег, перейшов шлях, що з'єднував селища Хемстед та Хайгет, попростував пустищем, порослим вересом, до полів Норт-Енду, а там примостився під живоплотом і заснув.
54
Віттінгтон— мер Лондона в XV ст. Камінь, про який тут згадано, встановлено на тому місці, де, за популярною в Англії легендою, юнака Віттінгтона, котрий хотів назавжди покинути Лондон, зупинили дзвони однієї з лондонських церков, які нібито пророкували йому, що він стане мером столиці.
Невдовзі він прокинувся й рушив далі, але цього разу не від Лондона, а навпаки, битим шляхом до міста; потім повернув назад, перейшов з другого боку місцевість, яку вже минав перед тим, і почав блукати полями; він то лягав перепочити край канави, то підхоплювався і шукав іншого місця, знову лягав і знову підводився і йшов далі. Куди б йому зайти поблизу, де було б не дуже людно, Щоб попоїсти і випити? Хендон. Так, це чудова місцинка — недалеко і осторонь від шляху. Отуди й подався Сайкс. Він то пускався бігти, то раптом невідь чому ледь волік роги, а то й зовсім зупинявся і ліниво збивав ціпком листя з живоплоту. Та коли вже дістався до Хендона, йому почало здаватися, що всі, кого він зустрічав — навіть діти, які гралися біля дверей будинків, — підозріливо оглядали його. Він повернув назад, не зважившись купити собі ні їсти, ні пити, хоча вже стільки годин і ріски в роті не мав, а тоді знову безцільно побрів пустищем, що поросло вересом.
Отак виходив він чимало миль і зрештою знов повернувся на те саме місце. Давно минув ранок, а за ним і день, і вже стало вечоріти, а Сайкс усе ходив то туди, то сюди, кружляючи на одному місці. Нарешті він вимкнувся з того зачарованого кола й попростував до Хетфілда. Була вже дев'ята година, коли Сайкс, зовсім знесилений, разом із собакою, що плентав за ним, шкутильгаючи після такої, незвичної прогулянки, спустилися з пагорка, де стояла церква, і вступили в тихе село; пройшовши короткою вуличкою, вони завернули до невеликої пивнички, тьмяний вогник якої і привів їх сюди. В кімнаті горів камін і коло вогню сиділо кілька селян, попиваючи пиво. Вони посунулися, щоб дати місце новому гостю, але той забився у далекий куток і став їсти і пити на самоті, чи, власне, у товаристві свого собаки, якому часом кидав шматок їжі.
Чоловіки, що зібралися тут, балакали про те, як родить земля в окрузі, про фермерів, а коли ця тема вичерпалась, мова зайшла про вік одного старого чоловіка, якого поховали минулої неділі, причому молодші з присутніх вважали, що небіжчик дожив до глибокої старості, а люди похилого віку, навпаки, твердили, що він помер досить молодим — бо був; як зауважив один сивий дід, не старіший від нього самого й міг би прожити ще принаймні десять, а то й п'ятнадцять
У тих балачках не було нічого такого, що викликало б тривогу чи підозріння. Грабіжник, заплативши за вечерю, сидів мовчазний і непримітний у своєму кутку і вже був закуняв, аж раптом його вивела з дрімоти галаслива поява ще одного гостя.
То був мандрівний крамар — трохи блазень і шарлатан, — що ходив по селах з коробом за плечима, торгуючи точильними брусками, ременями, бритвами, милом, мастилом для збруї, ліками для собак та коней, дешевими парфумами, косметичними мазями тощо. З його появою селяни почали перекидатися жартами і не вгавали, аж поки він, повечерявши, відкрив свою скарбницю, дотепно сполучаючи діло з розвагою.
— А що то за штуковина, Гаррі? Може, які ласощі, га? — запитав один із селян, показуючи на маленькі кружальця в кутку короба.
— Це, — почав крамар, виймаючи одне з них і показуючи його присутнім, — це надійний і незамінний засіб для виведення всіляких плям, іржі, бруду, цвілі, всього чого хочете з шовку, атласу, полотна, батисту, сукна, крепу, килимів, мериносу, мусліну, бумазеї та будь-яких вовняних тканин. Плями від вина, фруктів, пива, води, фарби, дьогтю, одне слово, геть усі плями зникають ураз — досить тільки доторкнутися до них оцим надійним і незамінним засобом. Коли леді заплямує своє ім'я, їй досить проковтнути одне кружальце — і вона одразу очиститься, бо це отрута. Коли джентльмен схоче захистити свою честь, йому теж досить проковтнути оце маленьке кружальце — та й по всьому, бо воно діє не гірше за пістолетну кулю, а що на смак набагато гидкіше, то й честь тому більша, хто зважиться його спожити… Один пенні за штуку! Стільки користі, і лише пенні за штуку!
З-поміж слухачів негайно знайшлося двоє покупців, а багато інших почали видимо вагатися, чи не купити й собі. Помітивши це, крамар став ще красномовніший.
— Цей товар розкуповують нарозхват — не встигаємо виробляти, — провадив він. — Чотирнадцять водяних млинів, шість парових машин і гальванічна батарея вдень і вночі виготовляють його, та все мало, хоча люди працюють так важко, що вмирають, а вдовам зараз же дають пенсію та двадцять фунтів річно на одну дитину, а на близнят — п'ятдесят. Один пенні за штуку! Два півпенні — теж годяться, і чотири фартинги буде прийнято залюбки. Один пенні за штуку! Плями від вина, фруктів, нива, води, фарби, дьогтю, бруду, крові… Он я бачу пляму на капелюсі одного з присутніх джентльменів, і не встигне він замовити для мене кухоль пива, як я її виведу.
— Гей, ти! — вигукнув Сайкс, підхоплюючись на ноги. — Ану віддай капелюха! — Я виведу її, сер, — заперечив крамар, підморгуючи товариству, — раніш, ніж ви дійдете до мене з того кінця кімнати. Прошу всіх присутніх звернути увагу на темну пляму на капелюсі цього джентльмена, вона трохи менша за шилінг, але товща за півкрони. Від чого вона не була б — від вина, від фруктів, від пива, від води, від дьогтю, від бруду чи від крові…
Крамар не скінчив фрази, бо Сайкс, гидко вилаявшись, перекинув стіл, вихопив з його рук капелюха і вибіг на вулицю.
Усе ще в полоні непевності й нерішучості, які від самого ранку заволоділи ним усупереч його волі, вбивця, впевнившись, що за ним не стежать і що його вважають, очевидно, за дратівливого п'яничку, повернув назад у напрямку до міста; побачивши карету, що стояла на шляху біля будиночка місцевої пошти, він обійшов її, уникаючи світла ліхтарів, і вже хотів іти далі, коли помітив, що це карета з Лондона. Він здогадувався, що може почути, але перейшов вулицю й прислухався.
Біля карети стояв кондуктор, дожидаючи, коли винесуть поштову сумку. В цю мить підійшов чоловік у формі лісника, і кондуктор вручив йому кошик, уже виставлений з карети на тротуар.