Пригоди Олівера Твіста

Диккенс Чарльз

— Якби він прямував сюди, то прийшов би разом із псом, — зауважив Кегс і нахилився над собакою, який простягся на підлозі, важко сапаючи. — Еге, та він зовсім вибився із сил, дайте йому попити.

— Випив усе, до останньої краплини, — сказав Чітлінг, що мовчки стежив за собакою. — Весь у болоті, лапи покалічені, очі злиплися. Очевидячки, здалека біг…

— Звідки ж він узявся? — вигукнув Тобі. — Він, звичайно, оббігав і інші наші притулки і, наразившись там на чужих людей, прибіг сюди. Але де був

собака перед тим, як він опинився тут сам, без нього?

— Не міг же він… (всі уникали назвати вбивцю на ім'я) не міг же він укоротити собі віку, як ви гадаєте? — спитав Чітлінг.

Тобі похитав головою.

— Якби це було так, — сказав Кегс, — собака потяг би нас до того місця, де це сталося. Ні, я так міркую: він утік за кордон, а собаку залишив тут. Певне, вислизнув якось непомітно, бо інакше собака не лежав би так спокійно.

На цьому припущенні, яке здалося всім найімовірнішим, вони й зупинилися; собака забився під стілець, скрутився в клубок і заснув, більш не привертаючи до себе уваги.

Стало смеркати. Зачинили віконниці, запалили свічку й поставили її на стіл. Жахливі події останніх днів справили на всіх трьох глибоке враження, яке ще підсилювалося небезпекою та непевністю їхнього власного становища. Вони тісніше зсунули свої стільці й здригалися від найменшого шереху. Розмовляли мало, та й то пошепки, і сиділи такі принишклі й перелякані, ніби в сусідній кімнаті лежало тіло вбитої дівчини.

Минув деякий час, аж раптом знизу почувся нетерплячий стук у двері.

— Мабуть, юний Бейтс, — сказав Кегс і поглянув на присутніх, сердито насупившись, щоб приховати свій переляк.

Стук повторився. Ні, то був не Бейтс. Він ніколи так не стукав.

Тремтячи всім тілом, Крекіт підійшов до вікна і зразу ж відскочив назад. Зайве було казати іншим, кого він побачив на вулиці: про це й без слів промовляло його сполотніле обличчя, та й собака схопився тієї ж миті, заскавучав і кинувся до дверей.

— Доведеться його впустити, — сказав Крекіт, беручись за свічку.

— А може, не треба? — спитав Кегс хрипким голосом.

— Ні. Його доконче треба впустити.

— Не залишай нас у темряві, — сказав Кегс, ухопивши з полиці над каміном другу свічку і запалюючи її; руки в нього так трусилися, що, перш ніж він устиг це зробити, у двері постукали ще і ще раз.

Крекіт спустився сходами до дверей і повернувся з чоловіком; нижня частина його обличчя була прикрита однією хусткою, а голова — під капелюхом — була пов'язана другою. Він повільно розмотав голову. Бліде обличчя, синці під очима, запалі щоки, днів зо три не голена борода, схудле тіло, коротке, уривчасте дихання — це був привид колишнього Сайкса.

Він узявся за спинку стільця, що стояв посеред кімнати, і вже намірився був сісти, як раптом здригнувся і, озирнувшись

через плече, шарпнув стілець назад, присунув його впритул до стіни і тоді тільки сів.

Ніхто досі й слова не вимовив. Сайкс мовчки дивився то на того, то на того. Коли хтось крадькома скидав на нього оком, то, зустрівши його погляд, одразу ж відвертався. А коли він глухим голосом порушив тишу, всі троє здригнулися, начебто раніше не чули цього голосу.

— Як потрапив сюди собака? — спитав він.

— Прибіг сам, три години тому.

— У вечірній газеті пишуть, що Фейгіна заарештовано. Це правда чи брехня?

— Правда.

Знову запала мовчанка.

— Будьте ви всі прокляті! — вилаявся Сайкс, проводячи рукою по лобі. — Невже вам нічого мені сказати?

Вони ніяково засовалися, але ніхто не відповів.

— Ти в цьому домі хазяїн, — мовив Сайкс, поглянувши на Крекіта, — то скажи, чи ти маєш намір продати мене, чи дозволиш пересидіти тут, поки скінчиться ця гонитва?

— Можеш лишитися тут, коли вважаєш, що це безпечно, — по хвилі вагання відповів той, кого він запитував.

Сайкс поволі перевів очі на стіну позад себе і, трохи відвернувшись, промовив:

— Що… тіло… поховали?

Вони похитали головами.

— Чом не поховали? — вигукнув він, знов оглядаючись на стіну. — Навіщо лишати на землі таке жахіття? Хто це стукає?

Крекіт, виходячи з кімнати, подав знак рукою: мовляв, боятися нічого, — і незабаром повернувся разом із Чарлі Бейтсом. Сайкс сидів якраз навпроти дверей, тому хлопець побачив його, тільки-но зайшов у кімнату.

— Тобі, — сказав він, позадкувавши, коли Сайкс звів на нього погляд, — чом ти не попередив мене, що він тут?

Усі сторонилися його, і це було так жахливо, що нещасний ладен був запобігти ласки навіть у хлоп'яти. Він привітно кивнув йому головою і ладен був уже простягти руку

— Відведи мене в іншу кімнату, — сказав хлопець, знов позадкувавши.

— Чарлі, хіба ти… хіба ти мене не впізнав? — спитав Сайкс, ступивши крок уперед.

— Не підходь до мене! — скрикнув хлопець, з жахом дивлячись в обличчя вбивці й відступаючи ще далі. — Ти тварюка!

Чоловік зупинився на півдорозі, і вони глянули один на одного. Сайксові очі помалу опустилися додолу.

— Будьте свідками! — вигукнув хлопець, усе більше розпалюючись і вимахуючи кулаками. — Будьте свідками всі троє, — я його не боюся; якщо за ним сюди прийдуть, я його викажу, от побачите. Кажу це вам наперед. Хай він мене за це вб'є, як схоче або як посміє, тільки, якщо я буду тут, я його викажу. І виказав би навіть тоді, коли б знав, що його зварять живцем. Ґвалт! Убивають! Коли серед вас є хоча б один справжній чоловік, він мені допоможе. Ґвалт! Убивають! Держіть його!