Пригоди Олівера Твіста

Диккенс Чарльз

Так репетуючи й розмахуючи руками, хлопець зрештою кинувся сам на цю дужу людину. Натиск був такий шалений і несподіваний, що Сайкс повалився на підлогу.

Троє свідків цієї сцени немов скам'яніли від подиву. Вони не втручалися в бійку, а хлопець і Сайкс качалися по підлозі: перший, незважаючи на удари, що градом сипалися на нього, ухопив супротивника за барки, і далі голосно кличучи на поміч.

Проте боротьба була надто нерівна і не могла тривати довго. Сайкс підім'яв Чарлі під себе й притис йому горло коліном; переляканий Крекіт відтяг його від хлопця і показав на вікно. Внизу на вулиці заблимали вогні, чути було збуджені голоси,

тупіт численних ніг по сусідньому дерев'яному містку. Очевидно, в юрбі був один вершник, бо почувся стукіт копит об нерівну бруківку. Вогнів з'являлося все більше, тупотіння ставало гучнішим. Потім хтось затарабанив у двері і знявся такий шалений лемент юрби, що від нього перелякався б кожний, хоч який би хоробрий він був.

– Ґвалт! — щосили кричав хлопець. — Він тут! Ламайте двері!

— Іменем короля! — почулося за дверима, ї юрба заволала ще голосніше.

— Ламайте двері! — горлав Чарлі. — Вони самі нізащо не відчинять! Біжіть просто до кімнати, де світиться. Ламайте двері!

Коли він замовк, у двері та віконниці нижнього поверху часто й важко застукотіли, і водночас із натовпу вирвалося стоголосе ревище, вперше даючи слухачеві належне уявлення про те, скільки там зібралося люду.

— Покажіть мені якусь комірчину, куди б я міг запхнути це горласте чортеня! — несамовито вигукнув Сайкс, бігаючи з кутка в куток і тягаючи за собою хлопця — так легко, ніби то був порожній лантух. — Ось двері! Відімкніть! — Він заштовхнув Чарлі в суміжну кімнатку, взяв двері на засув і повернув ключа. — Надвірні двері добре замкнені?

— На два оберти й на ланцюжок, — відповів Крекіт, котрий, як і його товариші, стояв розгублений і безпорадний.

— Двері міцні?

— Оббиті бляхою.

— А віконниці?

— Віконниці теж.

— Будьте ви прокляті! — заволав у розпачі вбивця, піднімаючи віконну раму й сварячись кулаком на натовп. — Шалійте собі, але чорта ви мене спіймаєте!

Людське вухо, мабуть, ще не чуло такого несамовитого крику, яким відповіла йому розлючена юрба. Одні кричали тим, хто стояв ближче, щоб вони підпалили злодійське кубло, інші вимагали від полісменів застрелити вбивцю на місці. Та ніхто не виявляв такої люті, як вершник. Він спішився і, розтинаючи натовп, мов хвилі, підбіг під саме вікно й закричав гучним голосом, що перекрив усі інші:

— Двадцять гіней тому, хто принесе драбину!

Ті, що стояли ближче, підхопили цей вигук, і сотні інших його повторили. Хто кричав, щоб принесли драбину, хто вимагав ковальського молота, хто бігав туди-сюди із смолоскипами, наче шукаючи ті знаряддя, і, повернувшись до будинку, знову щось горлав; інші надривали голос, вигукуючи лайку та прокльони; ще інші, мов божевільні, нестямно проштовхувалися вперед і тільки заважали тим, що виламували двері; а декілька сміливців, хапаючись за ринви та виступи на стіні, силкувались вилізти нагору до вікна. Юрба коливалася, мов нива від сердитого вітру, і час від часу оскаженіло й оглушливо ревіла.

— Приплив! — вигукнув душогуб, відсахнувшись і зачиняючи вікно, щоб не бачити цих облич. — Коли я йшов сюди, був приплив. Дайте мотузку, довгу мотузку. Вони всі на вулиці. А я спущусь у Фоллі-Дітч і дам драла. Мотузку мені, а то я порішу ще й вас трьох і накладу на себе руки.

Нажахана трійця показала, де лежать мотузки. Вбивця похапцем вибрав найдовшу й найміцнішу і кинувся на горище.

Усі вікна, що виходили у протилежний від вулиці бік, були давно замуровані, крім вузенького віконця в кімнаті,

де замкнули Чарлі. Пролізти крізь нього не міг навіть він. Але хлопець безперестану кричав у цей отвір, гукав, щоб люди пильнували будинок із тильного боку. Тож коли вбивця виліз із дверцят горища на дах, гучний крик сповістив про це тих, що юрмилися перед фасадом, і вони зразу ж, штовхаючись, посунули навколо будинку.

Сайкс так твердо припер дверцята дошкою, яку прихопив для цієї мети, що відчинити їх ізсередини було дуже важко, і, порачкувавши череп'яним дахом, глянув через низький парапет.

Вода спала, замулене дно канави оголилось. На хвилину юрба принишкла, стежачи за діями вбивці, не знаючи, що він надумав зробити, але потім, зрозумівши його наміри і бачачи, що нічого в нього не вийде, вона вибухнула таким переможним ревом, проти якого її попередній галас здавався шепотом. Той рев лунав знову і знову. Його підхопили ті, що стояли далеко й не знали його причини, і він лунав з усіх боків, наче все місто збіглося сюди, щоб проклясти душогубця.

Люди сунули у двір бурхливим потоком — вир розгніваних облич, то тут, то там осяяних смолоскипами. Юрби увірвалися в будинки по той бік канави, порозчиняли вікна, у деяких навіть повиламували рами, з кожного вікна витикалися грона людських голів, люди купчились і на дахах. Кожен місток — а їх було три поблизу — вгинався під вагою натовпу. А людський потік котився безнастанно, і кожний новоприбулий шукав собі вільний закуток чи щілину, звідки він міг би посилати прокльони на голову підлого вбивці чи хоч побачити його одним оком.

— Отепер він попався! — вигукнув якийсь чоловік із найближчого містка. — Ура!

Натовп у захваті зірвав шапки і знову вибухнув криком.

— П'ятдесят фунтів тому, хто захопить його живим! — вигукнув літній джентльмен, що стояв на тому ж містку. — Я не зійду з місця, поки цей чоловік прийде до мене по нагороду.

Натовп знову заревів. Раптом пройшла чутка, що двері будинку нарешті виламано і що той, хто перший кинув клич принести драбину, пробрався в кімнату. Ця звістка враз обійшла весь натовп, і людський потік ринув назад на вулицю, а глядачі у вікнах, бачачи, що люди на містках посунули до фасаду будинку, теж вибігли надвір і влилися в юрбу, яка, тиснячись і штовхаючись, верталася на своє попереднє місце. Напираючи один на одного, задихаючись від нетерплячки, люди пробиралися до дверей, щоб побачити, як поліція виведе душогуба з будинку. Лунали страшні зойки, когось мало не задушили, когось збили з ніг і мало не затоптали. Вузькі проходи були загачені людьми; дехто рвався вперед, щоб пробитися до дверей будинку, дехто силкувався вирватися з тисняви; на мить про вбивцю забули, хоч усім іще дужче — якщо це можливо — хотілося бачити його спійманим.

Убивця знітився й присів; лють юрби приголомшила його, він зрозумів, що порятунку немає; але, помітивши несподівану зміну, враз скочив на рівні ноги, вирішивши зробити останню спробу врятувати життя — спуститися в канаву й з ризиком утопитися в твані вислизнути, користуючися темрявою і сум'яттям.

Відчувши нову силу і завзяття, збуджений галасом у будинку, який свідчив, що туди вже вдерлася юрба, він уперся ногою в димар, міцно обв'язав навколо нього один кінець мотузки і, поспішно орудуючи руками й зубами, зв'язав на другому кінці петлю. По цій мотузці він міг спуститися до канави на відстань меншу, ніж його власний зріст, а потім перерізати мотузку ножем, який тримав напоготові, і стрибнути вниз.